Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— При чім тут гетьман?

— А при тім! Золото, знайдене в цій Долині, поділиться так: третина — мені, друга третина — його ясновельможності, а третя… — І Оврам Роздобудько замовк. Потім додав: — Третя, на превеликий жаль, тобі. Якщо, звісно, пан гетьман захоче…

— Ну, знаєш…

— Ходім!

І вони рушили з дому обозного.

Пішли по місту.

Пан Оврам придивлявся до всього: як мирославці гармати риштують, де ставлять. І скільки. Де шанці копають. І як… Де вали насипають.

Як риють рови й набивають землею лантухи. Як плетуть з верболозу тури й натоптують глеєм. Як ставлять у два-три ряди дубові мажі, сковані в один ланцюг.

Вельми цікавило вродливого панка, які там люди все те роблять?

Веселі духом? Чи сумні?

Бадьорі? Чи вже стомлені?

Ситі? Чи вже й голодні?

Скинувши оком, куди треба, він раз по раз висновував Купі-Стародупському свою гадку, підказану сталим досвідом шукача:

— Тут скарбів чортма.

— Чому ж?

— Прикмета.

— Де ж їх нам шукати?

— Ген-ген поглянемо… Ходім.

Пан Купа-Стародупський, никаючи там, покрикував на козаків, ремісників та посполитих, що риштували оборону, хоч за отамана порядкував будівниками Саливон Глек, названий батько сердитої гончарівни.

Швиденько пообідавши після ради, що так довго сеймувала нині в господі єпископа, старий Саливон походжав по лаві укріплень, тут і там помагаючи — де власним горбом, а де словом чи жартом, де досвідом і мудрістю літнього чоловіка, котрий чого тільки не зазнав на віку, побувавши в Польщі, в Криму, в Туреччині, у Венеції навіть, куди турки, полонивши його в морському бою, продали були в рабство (чимало там поневірялось українців) і звідки втік він через море до арнаутів, до албанців тобто, віковічних недругів османських, потім до сербів, до чехів, а там і до своїх — у Закарпатську Русь, а потім і додому, в город Мирослав, де ще жива була в ті пори його жінка, де росли сини і де він за два десятки років став людиною поважною і в громаді значною.

— Цупте-но її сюди, — приказував гончар, допомагаючи встановити, де треба, чималу генуезького литва мідну гармату, — сюди її, пишну пані пузатеньку!

— Справді ж, як наша пані обозна! — зареготало парубоцтво.

— Мені б на годинку таку пані! — зажадав хтось, і знову всі зареготали.

— Подушок підмостіть їй, нашій пані обозній, під боки, — порядкував гончар, ще не помітивши, що Купа-Стародупський стоїть під валом, за його спиною. — Осюди і сюди, — показував гончар, де саме підмостити. — Ще подушок.

— Глиняним пухом напханих! — сміючись, підказували дівчата, що допомагали чоловікам і парубкам.

— Чого регочете?! — раптом вирвався з-поза високого валу пан обозний.

— А що хіба? — не одвинаючись од діла, спитав старий гончар.

— Виє грізний бог війни. А ви… жартуєте?

— Не присікуйтесь, пане Купо, — втяв йому язика гончар. — Коли в скрутну хвилину люди не плачуть, а сміються, вони — проти будь-якого ворога дужчі. А коли сміється молодь, то й нам, старим…