Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Панночка на недоречне запитання не відповіла.

— Я добачаю, вас незле викохували домініканці в своїх кляшторах?! — аж захлинувся від приємного подиву пан Оврам, бо такої панни він уже не боявся, і вона дужче та дужче починала йому подобатись. І він сказав глибокодумно: — Мир між людьми залежить від християнського виховання шляхетної молоді: щоб любов до себе не тлумила любові до ближнього! — І знову спитав: — То як же? Дві третини? Дві?

— Я заплачу вам одну чверть, — невблаганно сказала панна. І похапцем зашепотіла: — Слухайте! Вночі сьогодні, після перших півнів, прийдіть у сад попід моє вікно. Третя шибка вгорі — за причілком. Чекаю!

Бачивши, що Козак Мамай скінчив таємничу нараду з Ложкою, панночка легко відступилась від Оврама Роздобудька, начебто це й не вона щойно змовлялася з тим шукачем пригод і скарбів, а Мамай повернувся до пана Оврама, щоб скінчити балачку про незабарний починок шукання в Долині скарбів.

Панна Ярина тим часом думала про голодранця, про Михайлика, бо він їй раптом став потрібен після того, як дівчина умовилась про ділове побачення з паном Оврамом: «Добре, коли б той чудний парубок та прийшов уночі під вікно, бо чепуристий шляхтич намагатиметься ж, мабуть, мене вкрасти…»

Добре було б!

Бо ж просити дівчат, щоб стерегли її вікна сьогодні, панночка, вперта й затята, звісна річ, всупереч здоровому глуздові, не хотіла, бо що таке дівоча гордість і зарозумілість, давно відомо всьому світові… Не хотілось їй про це й старшим казати, дядечкові своєму навіть.

Не хотілось і Козакові розповідати про нічне побачення, якого вона, треба признатись, боялася, і завзята панна, щоб відвернутись од мислі про близьку небезпеку, спитала в пана Роздобудька:

— Скажіть: знайшовши скарб, його просто руками й забирати можна?

— Коли заклятий, то не можна брати грошей зверху. Їх паличкою треба скинути. Та й усякий скарб треба не згори, а збоку з землі вибирати: коли збоку, з грошей закляття знімається…

Пан Роздобудько говорив захоплено, з любов’ю до діла і, вже не можучи спинитися, знову одійшов із панною Яриною на кілька кроків далі.

Тоді Подолянка стиха спитала:

— Ви навмання їх шукатимете? Наші скарби?

— Навмання шукаючи, можна ніц не знайти й за сто років, — відповів пан Оврам. — На все своя наука!

— Ну, коли так, то й Кіндратенків план вам, бачу, не потрібен?

— Як то не потрібен?

— Ви збиралися шукати й без того письма.

— Але ж…

— Ви маєте мальовані плани?

Оврам схаменувся.

Та було пізно.

— Хто вам їх дав? Чи не гетьман?

— Панно!

— Ви їх принесете мені сьогодні вночі.

— Навіщо ж?

— Покладемо їх поряд, ваш і мій, та й побачимо: що спільного? Яка різнота? Де ймовірність? — і, помовчавши, спитала: — То прийдете? Чи ні? — і рушила, щоб зникнути в покоях.

— Прийду, — поспішив Оврам, холодіючи, і боязко поглянув на Пампушку, бо ж йому тепер уже не слід було казати обозному про змову з панною, щоб не ділитися грішми ще й із цим вельможним череванем.