Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Коли ж грянула чудова пісня «Світе тихий», що нову музику до неї недавно склав оцей же парубок, Глек Омелян, від співу того люди шаліли в нестямі, бо пісня кожного в молінні підносила до самих небес.
Та річ була й не в молінні.
Всяке щире мистецтво таку має силу, що людина, не тільки співаючи, а й слухаючи, не тільки малюючи, а й дивлячись на витвір художника, почуває себе на ту мить велетнем, і їй здається, буцім вона сама те все створила, і прокидається в неї хороше почуття гордості за людину, за творця, за свій народ.
В Омелькових піснях — і в церковних, і в світських — сильно грала народна струя…
Його вчили не тільки міланські чи віденські професори, не тільки протопсальти київської Софії, де він співав попервах, а й рідна матінка вчила співати, не тільки над ним колискових мугичучи, бо співала ж вона, і гончарний круг обертаючи, і снопи в’яжучи, і городину полючи. І шарудіння вітру в степовій траві слух Омелькові малому витоншувало. І дзюркіт рідної річки Рубайла. І соловейків спів. І думи кобзарські. І дівочі веснянки. І все, що він чув на Вкраїні, все те вчило його слухати. Все те вчило його співати. Все те вчило його складати пісні. Все те приваблювало до нього, до його кебети, до голосу його козацького, до серця його широкого, — все те приваблювало тисячі і тисячі людей.
Він уже встиг попрощатися з батеньком.
Висповідавшись і запричастившись, він уже готовий був у дорогу, тож і, співаючи зараз, залітав далеко вперед на своїй небезпечній путі, і співав перед мирославцями так, як ніколи досі й не співав, бо прощався з батьком, що стояв біля криласа, нишком утираючи сльози, прощався і з батьківщиною, з усіма цими добрими людьми, що так любили його талант.
Лукія очей з нього не зводила, слухаючи.
Вони вже попрощалися з братиком, разом помовчали в садку.
Потім Омелько вклонився їй доземно, наче матері, бо це ж вона, Лукія, виростила їх, трьох братів-гончаренків, по смерті матінки. Прощаючись і руки їй цілуючи, Омелько передав сестрі сувій паперів, пописаних чудними значками, і просив переховати, поки не вернеться, а якщо згине десь, просив передати до Києва… Там були, в тім сувої, його світські партесні пісні — на сім голосів і на дванадцять, написані на рівні тодішньої мусикійної техніки, — і була між ними «П’яницька пісня», дванадцятиголосий партесний концерт, який він закінчив і вже почав був розучувати з товаришами, щоб тішити козацтво чи й свого брата ремісника жартівливим співом, багатоголосим і мудрим…
Лукія плакала, братика на вечерні слухаючи, боялась тої хвилини, коли скінчиться відправа і Омелян, уже й додому не заходячи, рушить у дальню дорогу, забравши рушницю, сопілку, торбину, скочивши на коня, що дожидав його коло церкви.
Поки владика правив службу, молившись за мирян, що їх у церкві було повнісінько тої клечальної суботи, молившись за Омелька, що мав рушити в дальню й небезпечну путь, молившись і за всю шарпану й терзану Вкраїну, — в архієрейськім садку тим часом два вельможні лукавці й шалапути, Оврам і Демид, марно спитувались одурити й спантеличити премудрого Козака Мамая, теревенячи запорожцеві, буцім золоті скарби Долини — суща небилиця.
— Я вже вашу Долину оглянув, — сказав Роздобудько. — І все збагнув.
— А я вже оглянув тебе самого, мій брехливий паничику, — кепкуючи, йому в тон відповів Козак Мамай. — І теж… усе збагнув!
— Що ж ти збагнув? — перелякано поспішив спитати Оврам Роздобудько.
— А те збагнув, що найдорожчим скарбом завше є людина.
— Яка людина?
— А ось ти, наприклад, чепурунчику.
— Чому ж це?
— А тому… Хорошенько прибравши тебе до рук, можна певно сказати, що й скарби Долини опиняться в тих же руках.
— Ти мій талан прибільшуєш, Козаче. Правда ж, пане Пампушко? Я й не такий розумний, як здається. Правда ж?
— Щира правда, — охоче підтримав обозний. — Дурень дурнем!
— Що ви цим хочете сказати? — спалахнув Роздобудько.
— Саме те хочу сказати, об чім ви мене попросили.