Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Ніхто ж не дозволяв!
— Сміятись?
— Ого-го! — зареготало козацтво.
— Оце так так! — підсобили й дівчата.
— На веселощі й на сміх у Мирославі вже потрібен дозвіл?! — глузливо пирснувши, спитав Пилип-з-Конопель, який, не заставши дома Подолянки, никав по городу, шукав її, щоб те переказати, що підслухала Патимé.
— На все потрібен дозвіл, — статечно відмовив пан Демид Пампушка-Стародупський. — Треба шанувати порядок.
— Треба? — гаркавлячи, вклонився француз. — Потрібен дозвіл? Коли так, то дозвольте нам із оцими гарненькими дівчаточками, пане обозний, ну, хоч би який-небудь там десяточок… той…
— Чого десяточок? — чарівним начальницьким голоском спитав пан Купа.
— Десяточок! Один!
— Чого ж «десяточок»?
— Бодай штук зо дві «хо-хо»… штук зо три «хи-хи» — задля наших гарнісіньких цокотух… і хоч би з півдесятка дужих «ха-ха» для парубоцтва! Дозвольте, грізний пане? — І він знову на французький кшталт куртуазно вклонився, бентежачи серця деяких дівчаток одукованістю вихованого в серці Європи бравого молодика, бо ж він, оцей Пилип-з-Конопель, з легковажністю недавнього парижанина, хоч і був закоханий в одну тільки дівчину в світі, поривався подобатися зразу всім, кого стрічав, — тож і старався не для сварки з паном обозним, а тільки заради успіху в притомних представниць прекрасної половини роду людського, і треба сказати, що він цей успіх мав, бо ввесь гурток дівиць, які біля нього, на хвилинку одвинувшись від окопної роботи, скупчились черідкою, зненацька вибухнув буйнісіньким дівоцьким сміхом.
— Цитьте-но! — прекумедним фальцетом тюкнув на них Пилип. — Адже ж вельможний пан обозний ще не давав нам дозволу сміятися! Правда ж, пане полковий обозний? От бачите… А як уже пани начальники накажуть нам колись пореготати, о, тоді ми з вами й роботу облишимо, і про війну забудемо, і вже так нарегочемось, так нарего…
— Нагего, нагего! — передражнив гаркавого Пилипа пан обозний. І прегостро спитав: — Ти хто такий?
— Запорожець, як бачите! — з кумедною галантністю вклонився француз, а потім ще й присів, мов польська панна, обома руками, як прешироку спідницю, розтягаючи рясні запорозькі, червоні, мов захід сонця, шаровари.
— Якої віри? — невблаганно спитав суворий начальник.
— Православної, пане Купо.
— А був?
— Мерзенний катели́к, пане обозний! — браво виструнчуючись, прогаркавив Філіпп і так вирячив очі, що дівчатка, які стояли біля нього, знову задзвеніли сміхом.
— Візьміть-но! — кивнувши на француза, звелів обозний гайдукам.
— Тільки не живцем! — спокійно відказав Пилип-з-Конопель. — Беріть!
І так само спокійно скривив панові Купі-Стародупському престрашну пику.
Так само неквапливо й спокійно витяг шабельку, легеньку, наче іграшку.
Так само спроквола, нібито бавлячись, провів пальцем по тонкому лезу, пробуючи дзвінку та зимну гострість, аж воно тихенько заспівало, і ледве чутний звук, навіть не звук, а бриніння, схоплене не вухом, а всім тілом, спинило перший порух Купиних гайдуків.
— Нум! — сказав обозний.
Посіпаки, налякані, нарешті рвонулись до зухвалого француза.
Вже клацнув десь мушкетик, вже дзенькнули першим побрязком виривані з піхов шаблі.
Але між гайдуками і Пилипом, непомітно підійшовши за кілька хвилин перед тим, раптом виникли дві дівочі постаті.
В руках у тих дівчат стирчало по пістолю.
— Схаменіться, пане! — скрикнула обозному одна з дівчат.
Це була тонка, суха та гнучка, мов тичина, підстаркувата гончарівна Лукія.
— Гальт, майн гер! — сказала друга по-німецькому, тичучи пістолем чи не в самісіньке пузо панові обозному, і, той голос почувши, Філіпп здригнувся від несподіванки: це була сама небога єпископа, Кармела Подолянка.
— Це ви, панно? — тетеріючи з подиву, спитав пан Купа-Стародупський.
— Іх, майн гер, — відповіла Ярина.
— Чого це ви, панно, понімчились?
— Я подумала, що німцем стали ви, пане обозний.
— Я — німцем? Чому німцем?
— Хто ж ось так зневажати може запорозького козака? — і передражнила пана Купу: — «Візьміть-но!» Хто так може? Тільки лях! Або німець! Або турчин!
«Ось вона яка, ця панна Кармела!» — подумав Пилип.
— Отак-то, пане Купо! — мовила тим часом Лукія, гончарівна, але раптом виструнчилась перед полковим обозним і спитала поважливо: — Дозвольте слово мовити, вельможний пане?
— Кажи, — остовпівши з подиву, милостиво дозволив Стародупський.