У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Різьбар дуже здивувався, дізнавшись, що Вердюрени зголосилися гостити у себе пана де Шарлюса. В Сен-Жерменському передмісті, де пан де Шарлюс був велика славнозвісність, ніхто ніколи не заїкався про його норови (більшість нічого про них не знала, дехто сумнівався, пояснюючи їх вибриками екзальтованої, але платонічної дружби, необережністю, та й годі, обізнані старанно таїли правду, знизували плечима, коли якась незичлива Галлардон давала з цього приводу наздогад буряків), зате про ці його норови, про які знала заледве жменька найближчих його знайомих, пащекували повсякчас поза тим колом, де він мешкав,

— так рев гармат стає чутний лише поза засягом зони тиші через явище інтерференції. Зрештою в тих буржуазних та артистичних колах, де барон вважався за втілення збоченства, його блискуча роля у світі, його панське ложе нікому не були відомі. Це явище подібне до того, яке ми бачимо в Румунії: Ронсар там славиться як магнат, а його поезія невідома. Найкумедніше, що Ронсарова родовитість, у яку вірять румуни, вигадка. Лиха слава пана де Шарлюса в світі малярів та акторів теж підтримувалася непорозумінням — тим, що його переплутали з графом Леблуа де Шар-люсом, а графа, що як і був його кревним, то хіба через дорогу навприсядки, може, мабуть, чи не помилково, поліція заарештувала під час одної дуже голосної облави. Отож-бо, всі шури-мури, які розповідалося про пана де Шарлюса, приписувано йому даремно. Чимало професіоналів присягалося, що мали стосунки з паном де Шарлюсом, і самі в це щиро вірили, беручи фальшивого де Шарлюса за правдивого, а фальшивий де Шарлюс і не відбрикувався, чи то вважаючи це за найвищий шик, чи то вбачаючи в цьому своєрідний щит, тоді як де Шарлюса правдивого (барона, знайомого нам) ця плутанина довший час ганьбила, хоча згодом, коли він пустився берега, стала йому зручною, бо і він міг відмагатися: «Це не я!» Нині й справді мовилося не про нього. Нарешті кривосудні розмови довкола факту (баронових уподобань) підсичувало його щире й геть-то невинне товаришування з письменником, який у театральному світі тішився, бозна й чому, такою самою славою, зовсім ним не заслуженою. Коли їх бачили разом на прем’єрі, то казали: «Ага!» Достоту так само вірили, що дуки-ня Ґермантська у грішних взаєминах із княгинею Пармською, і знищити цей міф було годі, бо він міг бути розбитий лише в такій близькості від цих двох великих дам, якої пліткарі навряд чи досягай б, лорнетуючи їх у театрі і паплюжачи перед сусідом по кріслу. Зважаючи на поводження де Шарлюса, різьбар виснував, що його становище у товаристві має бути погане, виснував без вагання, бо не мав жодного уявлення ні про родину де Шарлюса, ні про його титул, ні про його родовитість. Коттар гадав, ніби цілому світові відомо, що ступінь доктора медицини порожній звук, зате студент, залишений при лікарні, — це вже щось; так само помиляються і світовці, думаючи, ніби кожен має таке саме уявлення про їхню соціальну вагу, як вони самі та люди їхньої верстви.