У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Забувши, що вона шанує свій «куточок», княгиня Щербатова ласкаво запропонувала мені пересісти, аби я міг вільніше балакати з Брішо: в нього я хотів довідатися про інші прецікаві для мене етимології. Княгиня запевнила, що їй байдуже, як їхати: обличчям уперед чи назад, навсидячки чи навстоячки тощо.Вона не розкривалася доти, доки не відгадувала намірів прибульця, але, побачивши, що вони добрі, всією душею намагалася зробити йому приємне. Нарешті потяг зупинився на станції Довіль-Фетерн — ця станція була майже на однаковій відстані від Фе-терна і від Довіля, звідси її подвійна назва. «А, кат його мамі! — скрикнув доктор Коттар, коли ми підійшли до турнікету, де забирали квитки, вдаючи, ніби похопився щойно тепер. — Не знайду квитка, не інакше — десь посіяв!» Але контролер, здіймаючи кашкета, сказав, що це не кінець світу, і поштиво усміхнувся. Княгиня дала фурманові вказівки, наче була за фрейліну в пані

Вердюрен, яка з огляду на Камбремерів не поїхала на станцію, що, зрештою, робила рідко, — а потім посадила до себе в повіз мене та Брішо. В іншому повозі вмостилися лікар, Саньєт та Скі.

Фурман, хоч і молодесенький, був, одначе, старшим фурманом Вердюренів, єдиним справжнім фурманом; удень він возив їх на прогулянки, бо знав усі шляхи, а ввечері привозив і відвозив «вірних». Супроводили його молодші фурмани (він добирав їх у потребі). Старший фурман був славний хлопець, тверезий і ручий, але з журливою міною і надто пильним поглядом, що свідчило про його схильність псувати собі кров через дрібниці, ба навіть — упадати в зажуру. Але зараз він був у доброму гуморі: йому пощастило прилаштувати свого брата, такого самого, як і він, добрягу, на службу до Вердюренів. Спершу ми поминули Довіль. Трав’янисті пагорби сходили до моря розлогими пасовищами, яким насиченість вогкістю й сіллю надавала незвичайної густини, м’якости і жвавости колориту. Острівці, що в Рівбе-лі підходили куди ближче до порізаного берега, ніж у Бальбеку, надавали морю нового для мене вигляду горорізьби. Ми поминули шале, майже суціль винайняті художниками. Потім звернули на шлях, і тут корови, самі на попасі й налякані нами не менше, ніж наші коні ними, на цілі десять хвилин заступили нам дорогу, а відтак ми рушили над морем. «Але Бога ради! — озвався нараз Брішо. — Повернімося до нашого безталанного Дешамбра; як ви гадаєте, чи пані Вердюрен уже знає? Чи сказали вже їй?» Пані Вердюрен, як майже всі світовці, саме тому, що потребувала товариства, ніколи більше не згадувала тих знайомих, хто по своєму сконові вже не міг приїжджати ні на середи, ні на суботи, ні на обід у вузькому колі. І не можна було сказати про кланчик, дуже типовий у цьому розумінні салон, що покійників у ньому більше, ніж живих, бо, тільки людина вмирала, все подавалося так, ніби її ніколи й не було. І щоб уникнути обов’язкової нуди говорити про небіжчиків або, з огляду на жалобу, касувати обіди, — річ неприпущенна для Принципалки, — пан Вердюрен усім натуркував у вуха, ніби його дружина так побивається через смерть «вірного», що балачки про його втрату можуть збавити їй здоров’я. Зрештою, може, саме тому, що кончина інших уявлялася йому таким неминучим і звичайним лихом, думка про свій відхід так жахала його, що він волів про це не думати. Брішо, добра людина, сліпо вірячи роздебендюванням Вердюрена про свою дружину, боявся, як би скорботна вість не збурила його приятельки. «Так, сьогодні вона все узнала, — мовила княгиня, — потаїти це від неї було годі». — «О, перуни Зевсові! — гукнув Брішо. — Можу собі уявити, який то був для неї страшенний удар: двадцятип’ятирічна дружба! От уже хто був наш то наш!»