У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: У пошуках утраченого часу #4
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Золоті ворота
- ISBN: 978-966-2246-01-8
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра». Краткое содержание книги:
Роман «Содом і Гоморра», опублікований у 1921—1922 роках, чи то не вперше в новій літературі порушує тему статевого збочення. Якщо содомітська тема дає простір крутій картині звичаїв людського суспільства, то гоморрейська розвивається вже майже лірично.
Слухняний Коттар казав Принципалці: «Оце ви так глибоко переймаєтесь, а завтра зробите мені температуру 39 ступнів», як міг би сказати куховарці: «Завтра зробите мені телятину з ри-жом». Медицина, не вміючи лікувати, грається в неправильне вживання дієслів та займенників.
Пан Вердюрен ще й ось чому радів: хоч як витирали два дні тому ноги об Саньєта, а той не покинув «ядерця». Справді, знічев’я у пані Вердюрен та її мужа прорізалася схильність катувати людей, і для її вдоволення їм уже бракувало оказій незвичайних, завжди надто рідких. Щоправда, їм колись пощастило порізнити Одетіу зі Сванном, а Брішо з коханкою. Тепер вони шукали нової зачіпки — вони вже не гріли на це надію. Але нагода випадає не щодня. Натомість Саньєт завдяки своїй вражли-вості, завдяки полохливій сором’язливості, що заганяла його в безвихідь, повсякденно правив їм за жертву. Тому з обави, як би він не дременув, його незмінно припрохували гречно й добродушно, як припрохують у ліцеї другорічники, а в полку — «діди», бажаючи ближче підманити новака, щоб залоскотати його і зацмокати. «Головне, — нагадав Коттар Брішо, який не чув пана Вердюрена, — перед пані Вердюрен — нічичирк!» — «Не турбуйтеся, Коттаре, ви маєте справу з мужем розумним, як мовить Теокріт. Зрештою пан Вердюрен має рацію: до чого наші всі жалі? — додав професор, оскільки, наділений хистом присвоювати чужі вирази й поняття, але позбавлений проникливосте, він захоплено сприйняв Вердюренові слова як верх мужнього стоїцизму. — Але ми позбулися великого таланту». — «Як то! Ви ще згадуєте Дешамбра? — сказав пан Вердюрен; він вів перед, але, помітивши, що ми за ним не встигаємо, вернувся. — Послухайте,
— сказав він Брішо, — не треба нічого роздмухувати. Якщо Де-шамбр помер, то з цього не випливає, що він геній — генієм його не назвеш. Грав він добре, цього не заперечиш, але він у нас вписався, а пересаджений деінде, захирів. Моя дружина захопилася його даром і вивела його в люди. Ви мою дружину знаєте. Скажу навіть більше: з погляду його слави, він помер саме вчас-но, секунда в секунду, як, маю надію, і наші канські мамзелі, будуть засмажені за незрівнянним Пампілевим рецептом (хіба що ви з вашими єреміадами збираєтесь так і захряснути в цьому каз-баху, відкритому на всі вітри). Адже ви не хочете нас усіх улеле-кати лише тому, що переставився Дешамбр, хоча, як на те пішло, він уже цілий рік мусив перед концертами грати гами, аби знову набути на якийсь час, на дуже короткий час, швидкости. Зате сьогодні ви почуєте у нас — або тільки побачите, бо по обіді цей гультяй частенько зраджує мистецтво ради карт, — зовсім іншого, ніж Дешамбр, музику, хлопчину, якого відкрила моя дружина (як відкрила Дешамбра і Падеревського та всіх інших), — Мореля. Це ледащо не з’явилося ще. Доведеться послати по нього повіз до останнього потяга. Приїжджає він зі старим приятелем родини — він його випадково здибав, і той приятель устиг йому осоружитися, але, якби він не взяв його з собою, музиці все одно довелося б сидіти в Донсьєрі й розважати приятеля дому: я маю на увазі барона де Шарлюса, а то пізніше батько на нього розсердився б. «Вірні» ввійшли. Пан Вердюрен, затримавшись зі мною, поки я роздягався, жартома взяв мене під руку, буцімто серед гостей не знайшлося дами, яку він попросив би мене вести до столу. «Ви не здорожилися?» — «Ні. Пан Брішо розповідав мені прецікаві речі» — відповів я, думаючи про етимології, а також знаючи, як шановано тут Брішо. «Мене б не здивувало, якби він вам нічого не розповів, — промовив пан Вердюрен. — Зазвичай він тримається в затінку, знаннями ділиться неохоче». Я подумав, що пан Вердюрен хвалить Брішо не за те. «По-моєму, пан Брішо людина премила», — додав я. «Пречудова, пречарівна, — підхопив піднесеним тоном пан Вердюрен і, як завчений урок, сипнув: — Ученого педанта в ньому ні краплини нема, химерник, шалапут, моя дружина його обожнює, я теж!» Аж тоді до мене дійшло, що це похвала з легким насміхом. І я подумав про себе: а що як пан Вердюрен по стількох роках вибився з-під жінчиної опіки?