У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Належність Мореля до «братства», оскільки я міг помітити, полягала в тім, що він любив і чоловіків, і жінок і вгонобляв одну стать з допомогою того, що запозичив у другої, — це ми побачимо далі. Але гідне уваги, що тільки-но я пообіцяв побалакати про нього з пані Вердюрен і дотримався своєї обіцянки, Мо-релів «пошанівок» як корова язиком злизала, ввічливі вирази пропали, він навіть якийсь час уникав мене, показуючи, що я для нього нуль, і, коли пані Вердюрен хотіла, щоб я звернувся до нього по щось, щоб попросив його що-небудь зіграти, він і далі гомонів з якимсь «вірним», а потім переходив до іншого, міняв місце, як тільки я рушав у його бік. Доводилось три-чотири рази повторити Морелеві, що я до нього звертаюся, — лише тоді він коротко й неохоче відповідав; коли ж ми з ним зоставалися вдвох, він робився невпізнанним. Де не бралася щирість і приязність, — при бажанні, він умів чарувати. Проте вже того першого вечора я переконався, що він ницак, що в разі чого він спадлючить і що вдячність для нього почуття невідоме. Зрештою щодо невдячности він винятку не становив. Але в мені жило щось від бабусі й мене радувало, що люди такі різні, чого ж від них сподіватися й ображатися на них, люди є люди, ось чому я дивився крізь пальці на Морелеве падлюцтво, захоплювався його веселістю, коли він її виявляв, мене потішило навіть те, що він, як мені здалося, почав щирувати зі мною, щойно вичерпався увесь його набір фальшивих уявлень про людську вдачу і до нього дійшло (дійшло не зразу, бо з ним траплялися химерні рецидиви його первісної й сліпої дикости), що моя поблажливість щодо нього некорислива, що моє потурання плине не зі сліпоти, а з того, що він називав добрістю, а головне, мене підкупала його майстерність; хай ця майстерність зводилася лише до дивовижної віртуозности (Морель не був правдивим музикою в високому значенні цього слова), проте давала мені змогу послухати знову чи почути вперше стільки гарної музики. Зрештою його менеджер, пан де Шарлюс (я не знав за бароном таких талантів, але дукиня Ґермантська, що пам’ятала його замолоду зовсім іншим, казала, що він для неї скомпонував сонату, розмалював вахляр тощо), скромний, коли йшлося про справжні його високі прикмети, про першорядні обдарування, зумів підпорядкувати Морелеву віртуозність його розмаїтому артистичному чуттю, а чуття ще більше насталило його віртуозність. Уявіть собі артиста російського балету, природженого танцюриста, але виробленого, навченого, всебічно розвиненого Дяґилевим.