У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Розповівши пані Вердюрен про Мореля те, що він просив мене передати їй, я забалакав був з паном де Шарлюсом про Сен-Лу, аж це до салону впав Коттар і ознаймив, як про пожежу, що прибули Камбремери. Пані Вердюрен не хотілося при нових гостях, себто при панові де Шарлюсу (якого Коттар не помітив) і при мені, знак подавати, що вона надає великої ваги приїзду Кам-бремерів, і вона навіть не ворухнулася, ніяк не відгукнулася на цю новину, лише, не припиняючи зграбненько обмахуватися віялом, промовила награним тоном артистки, що виконує ролю маркізи на сцені Комедії Французької: «Барон саме нам розповів...» Коттара як перуном ударило! Уже не з давньою моторністю, бо наука та високі гонори сповільнили його дикцію, а проте з тим самим запалом, що повертався до нього у Вердюренів, він скрикнув: «Барон? Та де ж він, барон? Де барон?» Мовлячи це, він розглядався зі здумілою недовірою. Пані Вердюрен з удаваною байдужістю господині дому, чий лакей розбив при гостях коштовну шклянку, з фальшивим патосом лауреатки консерваторії, що грає Дюма-сина, відповіла, віялом показуючи на Морелевого ласкавця: «Ось, знайомтеся: барон де Шарлюс — професор Коттар». Пані Вердюрен, зрештою, була не від того, щоб грати ролю світської дами. Пан де Шарлюс подав два пальці, і професор потиснув їх із доброзичливою усмішкою «світила науки».

Але він прикипів до підлоги, побачивши на порозі Камбремерів, а пан де Шарлюс, бажаючи сказати мені дві слові, потяг мене в куток і при цьому — з-німецька — мацнув мої м’язи. Маркіз де Камбремер нічим не скидався на стару маркізу. Він удався, як ніжно висловлювалася про нього маркіза, «цілковито в тата». Тих, хто про нього лише чув або судив із листів, які маркіз мережив хвацько, гладкописом, вражала його зовнішність. Звісно, до неї треба було звикнути. Але його носюра, закандзюблений над ротом, — одна-однісінька кривуля, якої б нікому не спало накреслити на його обличчі, — зраджував у всій красі його дурість, іще пишнішу від сусідства двох, нормандської червені, яблук. Можливо, в очах маркіза де Камбремера, прикритий повіками, і світив клапоть котантенського неба, такого тихого в погідні, соняшні дні, коли, гуляючи, ми любимо, пристаючи край шляху, рахувати сотні тополиних тіней, але ці важкі, каправі, ліниві повіки заступили б дорогу самому розуму. Отож глядач, спантеличений амбразурою цих блакитних шпарок, позирав на кривого носюру. Через зміщення органів чуття маркіз де Камбремер дивився носом. Ніс маркіза де Камбремера не був потворний, радше він був занадто гарний, занадто здоровий, занадто гордий зі своєї поважно-сти. Горбатий, лискучий, полив’яний, новісінький, він був би радісінький надолужувати духовне убозтво погляду, та от халепа: якщо в очах іноді світиться розум, то ніс (хоч би який був внутрішній зв’язок між рисами і хоч би яка була таємна їхня взаємодія) є органом, де любісінько гніздиться дурість.