У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

— «Авжеж, авжеж, тут уже нічого не вдієш, — озвався Коттар.

— Такі новини завше сумні, але пані Вердюрен — жінка сильна, і розум у неї бере гору над серцем». — «Я не цілком згодна з доктором, — ускочила в слово княгиня; а що вона завжди харамаркала, то здавалося, ніби вона коверзує і воднораз лукавить. — Пані Вердюрен холодна лише на позір, але під цим холодом криється добросердя. Пан Вердюрен розповідав мені, як на превелику силу він зумів утримати її від поїздки до Парижа: мусив збрехати, сказати, що Дешамбра ховають у селі». — «Сто чортів, цього ще бракувало — до Парижа! Але ж я знаю, вона така жаліслива, може, аж занадто. Горопаха Дешамбр! Заледве два місяці тому пані Вердюрен казала про нього: «На одну дошку з ним не поставиш ні Планте, ні Падеревського, навіть Ріслера». Дешамбр із більшою підставою, ніж отой, як там його, Нерон, який навіть німецьких учених зумів пошити в дурні, міг би гукнути: Qualis artifex pereo![21] Але принаймні він — тобто Дешамбр — помер, певне, в мить свого чаклунства, овіяний духом бетхо-венівського натхнення, згас мужньо — в цьому я не сумніваюся; сказати по щирості, цьому священнослужителеві німецької музики подобало пуститися духу під час виконання меси в ге. А втім, ця людина була й справді здатна зустріти кирпату свашку дзвінкою руладою; адже в цьому геніальному музиці, хай і спа-риженому, а все ж шампанцеві родом, іноді юрив французький гвардієць з усією його хвацькістю і гожістю».

З висоти, на якій ми опинилися, море видавалося не таким, як у Бальбеку, де воно скидалося на хвилясті пасма рухливих гір, — ні, тут воно було таке, яким розгортається перед очима з гірської верховини або з дороги, що обходить її, синястий глетчер чи сліпуча долина. Брижі здавалися тут застиглими, концентричні їхні кола наче прокресленими назавше; морська емаль, дуже мінлива в своїх відтінках, у глибу затоки, у виїмку естуарія, робилася синясто-молочною, і в цьому голубому молоці чорні суденця нагадували мух, заплутаних у павутинні. Розлогішої картини годі було уявити. Проте на кожному повороті до неї прилучалася нова частина, а коли ми доїхали до довільських рогаток, скелясті відножини, що досі застували від нас половину затоки, урвалися, і я раптом побачив ліворуч бухту, майже таку саму глибоку, як та, що я мав повсякчас перед собою, але нині ця бухта дедалі розпросторювалася і гарнішала. Повітря на цій вишині п’янило мене своєю живлющістю й чистотою. В цю мить я кохав Вердюренів; мене глибоко розчулювало те, що вони послали по нас ландо. Я ладен був поцілувати княгиню. Я заявив їй, що такої краси ще не бачив. Вона визнала, що їй теж цей край наймиліший. Але я розумів, що для неї, як і для всіх Вердюренів, головне було не те, як милуються ним туристи, а те, що тут можна смачно попоїсти, гостити товариство, писати листи, читати — коротко, жити, бездумно розкошуючи цією красою, а не пробувати осягти її.