У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

— чари великосвітської дами. Зрештою, описуючи подобу пана де Шарлюса, не можна не помітити, що деякі сини, не завжди схожі на батьків, хай навіть вони не збоченці і закохуються в жінок, своїми рисами поганять пам’ять матерів. Але споганення пам’яти матерів заслуговує вже на окремий розділ.

Загалом зміна в пана де Шарлюса пояснювалася різними причинами, «шумування» у його плоті викликалося ферментами чисто фізичними, потроху змушуючи його тіло набувати жінкува-тости, проте перетворення, описуване нами нині, було духовного походження. Якщо ти вбив собі в голову, що ти хворий, ти, зрештою, справді занедужаєш, ти худнеш, тобі вже несила вставати з ліжка, у тебе ентерит на нервовому грунті. З любов’ю думаючи про чоловіків, ти зрештою стаєш жінкою, і сукня, яку ти подумки на себе надів, сковує твою ходу. Кілок, забитий у голову, може в таких випадках видозмінити стать (як ув інших — впливати на здоров’я). Морель, який ішов за бароном, підступив до мене привітатися. Уже в цю мить, через подвійну зміну, що зайшла в ньому, він справив на мене кепське враження (шкода, що я не зовсім вчасно його врахував). І то ось чому. Я вже згадував, що Морель, зумівши, на відміну від батька, людини залежної, визволитися, хизувався своєю геть-то презирливою розперезаністю. Того дня, коли він приніс мені фотокартки, він дивився на мене зверхньо і ні разу не назвав паном. Уявіть же собі мій подив, коли, побачивши мене у пані Вердюрен, він уклінно віддав мені чолом — тільки мені одному — і коли я почув, що перші звернені до мене слова засвідчують його «поважання» та «глибоку пошану», ніколи б я не припустив, що він би коли-небудь ушанував мене, письмово чи усно, такими зворотами. Я зразу ж відчув, що йому чогось від мене потрібно. І справді, одвівши мене набік, він звернувся до мене в третій особі: «Насмію просити пана про велику послугу: не згадувати при пані Вердюрен та її гостях, які обов’язки виконував мій батько в пайового дідуся. Якщо можна, хай пан скаже, що він керував маєтками панової родини і як управитель їхній мав право триматися з лановими батьками на рівній стопі». Виконувати Морелеве прохання було мені вельми не з руки і не тим, що з моїх слів виходило б, ніби його батько сидів на вищому стільці, ніж насправді, — це мене анітрохи не обходило, — а тим, що мого батька довелося б пошити в багатії, тобто, як мені здавалося, виставити на посміховисько. Та Морель дивився на мене такими розпачливими, такими благальними очима, як же я міг йому відмовити! «Але, прошу пана, ще перед обідом! — упрохував він мене. — Якщо панові не важко, пан завжди знайде привід побалакати з пані Вердюрен». Я піддався на його умовляння: узявся підносити Морелевого батька, не надто б’ючи на «життєвий уклад» і «статки» мого батька-матері. Все це йшло у мене гладесенько-рівнесенько, і лише пані Вердюрен здивувалася, адже вона щось та пам’ятала про мого діда. Жінка нетактовна, ненависниця родинного вогнища (бо родинне вогнище розкладало її «ядерце»), пані Вердюрен, зауваживши, що вона зовсім не так уявляла собі мого прадіда, що вона вважала його за дурнолобця, який не прижився б у їхньому гуртку, був би там, за її словами, «білим круком», кинула: «Зрештою родинне вогнище — це така нудота, не знаєш, як звідти вирватися», — а відтак повідомила про одну цікаву рису з життя мого прадіда, рису, мені невідому, хоча я і здогадувався (я не знав прадіда, але вдома про нього часто згадували), що він страшенний жмикрут (не те що вуйко Адольф, приятель рожевої дами і хлібодавець Морелевого батька, надто вже гойний): «Те, що ваші діди й бабусі мали такого шиковного управителя, свідчить, що в одній родині можуть бути люди всякої масти. Ваш прадід був такий скнара, що, вже здитинівши на схилку віку, а йому й раніше, сказати по щирості, бракувало клепки в голові, всі вади ваших предків спокутуєте ви, — відмовлявся тратити три су на омнібус. Доводилося з ним посилати проводиря, окремо платити за нього кондукторові, а старому скнарі сказати, що його приятель, пан де Персіньї, здобув для нього право безкоштовного проїзду в омнібусах. Зрештою я дуже рада за нашого Мореля, що його батько непогано влаштувався. Мені здавалося, ніби він викладав у ліцеї, але це дурниці, я, мабуть, не так зрозуміла. Але це нічого не важить, бо тут, скажу я вам, ми цінуємо особисті прикмети, той внесок, що робить кожен, я це називаю «втаємниченням». Аби тільки людина кохалася в мистецтві, аби тільки вона належала до «братства», а решта — байдуже».