У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

— Вернулося ландо, — нараз шепнула Принципалка. Скажемо коротко, що пані Вердюрен, навіть поза неминучими змінами, пов’язаними з віком, уже нічим не нагадувала ту пані Вердюрен, якою вона виглядала, коли Сванн і Одетта слухали у неї коротку фразу. Тепер, коли грали цю Вентейлеву фразу, пані Вердюрен не треба було прибирати захоплено-знеможеної міни, бо ця міна була вже не личиною, а її правдивим ликом. Внаслідок безугавних нервових зрушень через музику Баха, Вагнера, Вен-тейля, Дебюссі чоло у пані Вердюрен незмірно виросло, як виростають члени, врешті спотворюючись, від ревматизму. Її скроні, подібні до двох чудових сфер, де вічно лунає Гармонія, палахких, зболілих, молочно-білих, отінених обабіч сріблястими пасмами, промовляли від імени Принципалки, яка нині навіть не мала потреби промовляти сама: «Я знаю, що на мене чекає сьогодні ввечері». Її риси вже не силкувалися виражати всього надміру естетичних вражень, бо самі зробилися їхнім постійним виразом, застиглим на змарнілому й гордовитому обличчі. Через цю резиґнацію перед близькими стражданнями, судженими їй Прекрасним, а також через гарт, потрібний на те, щоб одягтися, коли твоя душа ще повна сонатою, з обличчя пані Вердюрен, навіть як вона слухала несвітську музику, не зникала гордовито-байдужа міна, ба більше, вона навіть відверталася, ковтаючи нишком дві ложечки аспірину.

— Ага, ось нарешті й вони! — з полегкістю гукнув пан Вердюрен, побачивши у дверях Мореля, а за ним і пана де Шарлю-са. Для барона обід у Вердюренів був не світською візитою, а підозрілою ескападою, і зараз він бентежився, немов школяр, який уперше опинився в бурдеї й тримається з бандуршою звичайненько. Зараз над завждішніми бажаннями пана де Шарлюса бути мужнім і холодним узяли гору (тільки-но він став на порозі) вічні уявлення про ґречність, такі живі у нас тоді, коли сором’язливість змітає все, що ми вдаємо з себе, і звертається до царини підсвідомости. Коли інстинктивна атавістична ґречність щодо незнайомців виявляється у таких людей, як де Шарлюс, байдуже великий він пан чи плебей, вводити їх до нового салону і провадити їх доти, доки вони доберуться до господині дому, незмінно береться душа якоїсь кревнячки, подаючи їм порятунок, наче богиня чи та, що втілена в них, як у своїх двійників. Так молодий маляр, вихований святобливою тіткою-протестанткою, ступає через поріг, похнюпившись і трясучи головою, зводить очі до неба, а потім упинається в уявну муфту, спогад про яку не менше, ніж коли б він справді був на її, тітки, голові, допомагає заляканому мистцеві пройти без аґарофобії повз урвище, що тягнеться від сіней до віталеньки. Богобоязна кревнячка, пам’ять про яку спрямовує його кроки сьогодні, входила так багато років тому і з такою жалісливою міною, що всі питали себе, яке лихо вона оце звістує, але з перших же її слів ставало зрозуміло, що вона, як нині маляр, просто приїхала з кликаного обіду. Чинністю того самого закону, який вимагає, аби життя ради ще не доконаного акту ставило собі на службу, використовувало, спотворювало, безупинно паплюжило все найдостойніше шани, іноді найсвятіше і лише зрідка найневинніше у спадку минувшини, попри те, що закон народжує тоді відмінні образи, — братан пані Коттар, який засмучував родичів жінкуватістю й двозначними стосунками, входив завжди з радісним виглядом, ніби хотів піднести вам якийсь сюрприз або ознаймити, що ви дістали дідизну, — входив, весь розпромінений щастям, і запитувати, чого він такий щасливий, було б марно, бо цю погідність породжувала не-усвідомлена спадковість і переплутана стать. Він ходив навшпиньки, очевидно, жалкуючи, що не має при собі гамана з візитівками; ручкаючись, складав губи бантиком, як це робила його тітка, і кидав у свічадо стурбований погляд, ніби справджуючи — хоча й був простоволосий, — чи не з’їхав набакир його капелюх: так питала про свій брилик одного разу Сванна пані Коттар. А пан де Шарлюс, якому товариство, де він обертався, у такі критичні хвилини постачало розмаїття прикладів, своєрідні арабески поштивости і підказувало, що подеколи задля простих дрібних буржуа треба вміти витягати на світ Божий і пускати в діло найвитворніші, зазвичай ховані в запасі чари, заметушився і, маніжачись, із тією розкутістю, яку мали б його рухи, якби він був у спідниці, здатній підкреслювати чи гасити його вигойди, рушив до пані Вердюрен, на око такий задоволений і підлещений, що здавалося, ніби його неабияк ушанували, рекомендувавши Принципалці. Голову він ледь похилив набік, а лице, світячись задоволенням і добропристойністю, покрилося привітними зморшками. Можна було подумати, що це простує віконтеса де Мерсант, так у де Шарлюс і проглядала зараз жінка, яку природа помилково втілила в ньому. Щоправда, барон зі шкіри пнувся, аби приховати цей огріх і видавати себе за мужичу віру. Та тільки-но він домагався цього, зберігаючи, проте, свої вподобання, через звичку відчувати себе жінкою, жіноцьке знову прозирало в ньому, і це викликалося вже не спадковістю, а його особистим життям. Мало-помалу він дійшов до того, що навіть у речах громадських міркував по-жіночому, хоча й не усвідомлював цього, — бо ми перестаємо помічати, що брешемо, через брехню не лише перед іншими, а й перед самим собою, — ось і тепер (тільки-но барон увійшов до Вердюренів) він змушував своє тіло виявити всю галантність великого пана, та ба! його тіло, тямлячи те, чого він сам уже не розумів, заходилося розточувати, і то так, що пана де Шарлюса цілком можна було б назвати Іасіуііке[23],