У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Коли повіз на мить спинився біля митниці, розташованої так високо над морем, аж мені здалося, ніби я дивлюся в синясту хлань з вершечка гори, голова мені пішла обертом; я спустив шибку; виразний гомін кожної хвилі, що бухала в берег, мав у своїй м’якості й чіткості щось величне. Чи не був цей гомін якоюсь одиницею міри, яка, розбиваючи наше звикле враження, їіоказує нам, що навкір звичайній нашій тямі вертикальні відстані домірні з горизонтальними і що вони, ті вертикальні відстані, немовби наближаючи до нас небо, не такі вже й великі, навіть коротші від звуку, що долає їх, немов хлюпіт отих дрібних хвиль, бо чистіше саме середовище, яке звук має подолати. І справді, якби ми відступили бодай на два ступні назад від митниці, ми б уже не чули гомону хвиль, у якого двісті метрів прямовисного урвища не гасили його м’якої, чіткої і приємної для вуха карбованости. Я подумав про те, що цей гомін довів би мою бабусю до тієї екстази, до якої її доводили явища природи й мистецтва, в простоті яких відчувається велич. Мій безкраїй надпорив огортав собою все. Мене зворушувало те, що Вердюрени послали по нас на станцію коні. Я сказав про це княгині, але вона вважала, що я надто переоцінюю звичайнісіньку ввічливість. Я знаю (вона звірилася згодом Коттарові), що я здався їй людиною надто екзальтованою; Коттар на те їй відповів, що я легко збуджуюся і що мені слід заживати заспокійливого і плести на дротиках. Я звертав княгинину вагу на кожне дерево, на кожний домочок, що тонув у ружах, вимагав, щоб вона на все милувалася, і був би радий пригорнути її до серця. Вона зауважила, що я, мабуть, маю малярський хист, що мені треба малювати, що її дивує, як же це мені ніхто нічого досі не казав. І визнала, що справді цей край мальовничий. Ми проїхали сільце Анґлесквіль, притулене на узбіччі. («Engleberti villa», — пояснив Брішо). «Але чи ви певні, княгине, що, попри смерть Дешамбра, обід відбудеться?» — спитав він, не думаючи про те, що послані на станцію коні, які оце нас везли, уже і є відповідь на його запитання. «Так, обід відбудеться, — відповіла княгиня. — Пан Вердюрен поклав собі не переносити його, аби відвернути дружину від «думок». До того ж за кілька років вона не скасувала жодної середи, і це порушення звичаю могло б її збурити. Останнім часом вона дуже нервується. Пан Вердюрен особливо радіє тому, що сьогодні приїдете обідати ви, він вірить, що дружину це розважить, — звернулася вона до мене, забувши, що недавно вдавала, ніби зроду не чула мого імени. — Мені здається, найкраще, якщо ви ні про що не заїкнетеся при пані Вердюрен»,