Франческа. Володарка офіцерського жетона

— Трейсі! — покликав я в мікрофон.

— Джорджіо?

— Я на стоянці, сектор «В», місце 32, мені негайно потрібна скатертина з нашого стола в кухні, а також сержант Ґутьєрес і Сара МакКарті. Негайно!

— Зрозуміла, біжу! — коротко відповіла операторка зв’язку.

За що я люблю нашу команду, то це за те, що тут ніхто не ставить зайвих і дурних запитань. Якщо мені в люту завірюху о сьомій ранку терміново потрібна скатертина на стоянку в сектор «В», місце 32, сержант Ґутьєрес і Сара, то нікому не заманеться питати: «А навіщо?», «А як?», «А що сталося?». Ніхто не казатиме: «Чекай!», «А що, оце прямо зараз потрібно?», «А чого скатертину? Може, швабру?». Ні. Спочатку прохання буде виконано, а потім уже спитають, що, власне, відбувається. І то, якщо ще спитають.

Через дві хвилини прибігла Трейсі зі скатеркою.

— На, Джорджіо! Франческо, ти в порядку? Сара вже біжить, сержант Ґутьєрес у відрядженні! — одинадцять слів, і всі по суті.

— Тобі все одно доведеться зняти спідницю. Інакше я сам її із тебе зніму, — тепер уже мої слова дулом пістолета вперлися у напарницю.

Франческа вагалася приблизно секунду.

— Добре.

Я розгорнув скатертину. Легким рухом руки довга «блискавка» розстібнулася згори до низу, дівчина легко вийшла зі спідниці й зайшла в скатертину, обгорнувши її навколо стану. Зверху вона красиво пов’язала мій шемаґ.

— Я готова! — з гідністю сказала дівчина, і хоча змерзла, як цуцик, але не побігла, а, гордо задерши носа, попливла до нашого корпусу.