Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
Гомін стих. Стало дуже тихо. Кобила ступала, наче балерина, підкови дзвонили, наче молоти по ковадлу. Довго тривало, аж поки не заступили їй шлях, схрещуючи гвізарми та рунки. Хтось невпевненим і зляканим жестом простягнув руку до вуздечки. Кобила форкнула.
— Проведіть мене, — сказала звучно дівчина, — до пана цього замку.
Бореас Мун, сам не розуміючи, навіщо він те робить, притримав їй стремено й подав руку. Інші притримали кобилу, що тупала та форкала.
— Упізнаєш мене, мосьпанно? — тихо запитав Бореас. — Ми ж уже зустрічалися.
— Де?
— На льоду.
Вона глянула йому просто в очі.
— Я тоді не дивилася вам в обличчя, — сказала спокійно.
— Ти була Володаркою Озера, — серйозно кивнув він. — Навіщо ти сюди приїхала, дівчино? Навіщо?
— За Йеннефер. І за моїм призначенням.
— Скоріше, за смертю, — прошепотів він. — Це замок Стигга. На твоєму місці я б тікав звідси якнайдалі.
Вона знову глянула. А Бореас відразу зрозумів, що вона тим поглядом хотіла мовити.
З’явився Стефан Скеллен. Довго роздивлявся дівчину, схрестивши руки на грудях. Урешті енергійним жестом наказав іти слідом. Вона пішла мовчки, з усіх боків ескортована озброєними людьми.
— Дивна дівка, — буркнув Бореас. І здригнувся.
— На щастя, то вже не наша проблема, — ядуче промовив Дакр Сіліфант. — А тобі я дивуюся, що так ото ти з нею говорив. Бо це ж вона, відьма, Варгаса й Фріппа вбила, а потім й Ола Гарсгайма…
— То Пугач Гарсгайма вбив, — відрізав Бореас. — Не вона. Вона нам життя подарувала там, на льоду, хоча могла нас до ноги вирізати та потопити. Усіх. Пугача також.
— Авжеж, — Дакр сплюнув на плити подвір’я. — Винагородить він її нині за те милосердя разом із чарівником і Бонгартом. Побачиш, Мун, добряче вони її оброблять. Вони з неї шкіру тонкими пасками здеруть.
— Що здеруть — у те я схильний вірити, — гарикнув Бореас. — Бо вони шкуродери. І ми також не кращі, якщо їм служимо.
— А є в нас вихід? Немає.
Хтось із найманців Скеллена раптом тихо скрикнув, хтось його підтримав. Хтось вилаявся, хтось зітхнув. Хтось мовчки вказав рукою.
На мерлонах, на крокштинах, на дахах веж, на гзімсах, на парапетах і вімпергах, на ринвах, ґаргульях та химерах сиділи, куди не глянь, чорні птахи. Тихцем, без каркання надлітали вони з вересових полів і тепер сиділи тихо, очікуючи.
— Смерть чують, — буркнув хтось із найманців.
— І трупи, — додав інший.
— Немає в нас виходу, — повторив машинально Сіліфант, дивлячись на Бореаса. Бореас Мун дивився на птахів.
— Може, час, — відповів тихо, — аби він з’явився?
Вони зійшли вгору великими сходами через три прольоти, пройшли між рядом статуй, розставлених у нішах уздовж довгого коридору, минули галерею, що оточувала вестибюль. Цірі йшла сміливо, не відчувала ляку: страху не викликали в неї ані обладунки, ані розбійницькі пики ескорту. Вона брехала, говорячи, що не пам’ятає облич людей із замерзлого озера. Пам’ятала. Пам’ятала, як Стефан Скеллен, той самий, який тепер із похмурим обличчям вів її вглиб цього страшного замку, трясся й стукотів зубами на льоду.
Тепер, коли він раз у раз оглядався та пропалював її поглядом, вона відчувала, що він продовжує її трохи боятися. Вдихнула глибше.
Вони увійшли до зали, під високу, сперту на колони, різьблену зірково стелю, під величезні, наче павуками сплетені люстри. Цірі побачила, хто там на неї чекає. Страх учепився їй у кишки кігтистими пальцями, стиснув кулак, шарпнув та крутнув.
Бонгарт за три кроки опинився біля неї. Обома руками схопив її за кубрак на грудях, підняв, одночасно притягнувши до себе, наблизив її обличчя до своїх блідих риб’ячих очей.
— Пекло, — прогарчав, — мусить бути насправді страшним, якщо ти вважаєш за краще повернутися до мене.
Вона не відповіла. У його диханні відчула алкоголь.
— А може, пекло тебе не схотіло, мала тварюко? Може, та диявольська вежа з несмаком виплюнула тебе, скуштувавши твоєї отрути?
Підтягнув її ще ближче. Вона відвернулася й відвела обличчя.
— Слушно, — сказав він стиха. — Слушно ти боїшся. Це край твоєму шляху. Звідси ти вже не втечеш. Тут, у цьому замку, випущу я кров із твоїх жил.
— Ти вже скінчив, Бонгарт?
Вона сходу впізнала того, хто це сказав. Чародій Вільгефорц, який на Танедді спершу був закутим у кайдани в’язнем, а потім переслідував її у Вежі Чайки. Тоді, на острові, був він дуже красивим. Тепер в обличчі його щось змінилося, щось призвело до того, що стало воно бридким і страшним.