Відьмак. Володарка Озера

— Браво, — сказав Вільгефорц. — Чітка оцінка ситуації. Буде, що має статися. Точніше, буде, чому я вирішу бути. А от цікаво, моя красунечко, чи ти здогадуєшся, що я вирішу?

Вона хотіла відповісти, але перш ніж зуміла подолати опір перехопленого й скорченого горла, він знову її обігнав, прозондувавши думки:

— Вочевидь, що ти знаєш. Володарко Світів. Володарко Часів і Місць. Так, так, моя красунечко, твій візит мене не заскочив зненацька. Я, звичайно, знав, куди ти втекла з озера і яким чином це вчинила. Знаю, і з ким, і з чим ти там зустрілася. Знаю, яким чином ти дісталася сюди. Одне, чого я не знаю: чи шлях був довгим? І чи дістала ти достатньо вражень?.. Ох, — посміхнувся поганющо, знову її обігнавши. — Ти не мусиш відповідати. Я знаю, що було цікаво й захопливо. Бачиш, я не можу дочекатися, аби й самому спробувати. Я дуже заздрю твоєму таланту. Тобі доведеться ним зі мною поділитися, моя красунечко. Так, «доведеться» — відповідне слово. Поки ти не поділишся зі мною своїм хистом, я просто не випущу тебе з рук. Ані вдень, ані вночі не випущу тебе з рук.

Цірі зрозуміла нарешті, що горло її перехоплює не лише страх. Чародій поставив їй кляп, давив її магічно. Насміхався з неї. Принижував. На очах усіх.

— Відпусти… Йеннефер, — прокашляла вона, аж горблячись від зусилля. — Відпусти її… А зі мною можеш робити, що забажаєш.

Бонгарт розреготався, Стефан Скеллен також сухо розсміявся. Вільгефорц подлубався мізинцем у кутику свого жахливого ока.

— Ти ж не можеш бути такою немудрою, аби не знати, що я й так можу зробити з тобою, що захочу. Твоя пропозиція доволі патетична, але жалісна й смішна.

— Я тобі потрібна… — Вона підвела голову, хоча те коштувало їй величезних зусиль. — Аби мати зі мною дитину. Усі того бажають, тож і ти також. Так, я у твоїх руках, я сама сюди прийшла… Ти мене не захопив, хоча ганявся за мною половиною світу. Я прийшла сюди сама й сама віддаюся тобі. За Йеннефер. За її життя. Для тебе це настільки смішно? То спробуй зі мною насильно… Побачиш: умить мине тобі бажання сміятися.

Бонгарт підскочив до неї, замахнувся нагайкою. Вільгефорц зробив недбалий жест, легенький рух долонею, але й того вистачило, аби батіг вилетів із руки мисливця за нагородами, а сам він похитнувся, наче вдарив у нього навантажений вугіллям візок.

— Пане Бонгарт, — сказав Вільгефорц, масажуючи пальці, — як я бачу, ви все ще маєте клопоти з розумінням обов’язків гостя. Вам треба запам’ятати: коли вас приймають, ви не нищите меблі та витвори мистецтва, не крадете дрібних предметів, не смітите на килими та по кутках. Не ґвалтуєте й не б’єте інших гостей. Останнє — принаймні доти, доки не скінчить ґвалтувати та бити сам господар, доки не дасть знаку, що бити та ґвалтувати вже можна. З того, що я щойно сказав, маєш зуміти зробити правильний висновок і ти, Цірі. Не можеш? Я допоможу. Ти віддаєшся мені сама й покірно погоджуєшся на все, дозволяєш мені робити із собою все, що я схочу. І вважаєш, що пропозиція ця пречудова. Ти помиляєшся. Бо справа така, що робити я з тобою буду те, що зробити я мушу, а не те, чого б прагнув. Приклад: я прагнув би в межах реваншу за Танедд вичавити тобі принаймні одне око, а не можу, бо боюся, що ти того не переживеш.