Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
— Напевне, — сказав отой новий, — що краще. Пугач, бачиться воно мені, угору піде. А при ньому й ми випливемо!
— Йой, синки, — сперся на рунку Задирлік. — Дурні ви, наче кінські хвости.
Чорне птаство злетіло з приголомшливим шумом та карканням, потемнішало від нього небо, завирувало воно хмарами навколо бастіону.
— Що за дідько? — простогнав хтось із вартових.
— Прошу відчинити браму.
Бореас Мун раптом відчув проникливий запах зілля: шавлії, м’яти й кмину. Сковтнув слину, тряхнув головою. Заплющив і розплющив очі. Не допомогло. Худий, шпакуватий мосьпан, з вигляду наче збирач податків, який раптом коло них з’явився, навіть не мислив зникати. Стояв і посміхався стиснутими губами. Волосся Бореаса під капелюхом мало не встало сторчма.
— Прошу відчинити браму, — повторив той із посмішкою. — Без зволікання. Так воно насправді буде краще.
Задирлік із брязкотом випустив рунку, став прямо й заходився безголосо ворушити губами. Очі він мав порожні. Інші підійшли до брами, крокуючи напружено й неприродно, наче автомати. Зняли колоду. Роз’єднали ланцюги.
На подвір’я зі стукотом підків вдерлася четвірка вершників.
Один мав волосся біле, наче сніг, меч у його руці миготів, наче блискавка. Другою була світловолоса жінка, що на бігу коня напинала лук. Третій вершник — цілком молода дівчина — замашистим ударом кривої шаблі розсік скроню Задирлікові.
Бореас Мун підхопив випущену з рук рунку, заслонився держаком. Четвертий вершник раптом виріс над ним. До його шолома з обох боків були прип’яті крила хижого птаха. Блиснув здійнятий меч.
— Облиш, Кагіре, — різко сказав біловолосий. — Заощадимо собі час і кров. Мільво, Регісе, туди…
— Ні, — пробелькотів Бореас, сам не знаючи, навіщо він те робить. — Не туди… Там тільки сліпа ділянка між мурами. Отуди вам дорога, тамтими сходами… У верхній замок. Як хочете врятувати Володарку Озера… то тре’ вам поспішати.
— Дякую, — сказав біловолосий. — Дякую тобі, незнайомцю. Регісе, чув? Веди!
За хвилину на площі залишилися тільки трупи. І Бореас Мун, усе ще спертий на держак рунки, якого не міг відпустити: так сильно тремтіли під ним ноги.
Ворони з карканням кружляли над замком Стигга, траурною хмарою оповиваючи вежі та бастіони.
Вільгефорц вислухав задихану доповідь найманця, що оце прибіг до нього, зі стоїцистським спокоєм і кам’яним обличчям. Але око, що бігало й мружилося, його видавало.
— Допомога в останню мить, — проскреготів він. — Повірити не можу. Таких речей просто не буває. Або бувають, але лише в поганих ярмаркових виставах, що те на те й виходить. Зроби мені приємне, добра людино, скажи, що все це ти вигадав для, скажімо, фацетії.
— Я не вигадав! — обурився жовнір. — Правду кажу! Вдерлися сюди якісь… Гассою цілою…
— Добре, добре, — перервав його чародій. — Я пожартував. Скеллен, займися тією справою особисто. Буде оказія показати, чого насправді варте твоє військо, найняте на мої гроші.
Пугач підстрибнув, нервово замахав руками.
— Чи не надто легко ти все це сприймаєш, Вільгефорце? — крикнув. — Ти, здається, не розумієш усю серйозність ситуації! Якщо замок атаковано, то військом Емгира! А це значить…
— Це нічого не значить, — відрізав чародій. — Але я знаю, про що тобі йдеться. Добре, якщо той факт, що ти маєш мене за плечима, підвищить твою мораль, то нехай так і буде. Ходімо. А також ви, пане Бонгарт.
— Що до тебе, — втупив він своє страшне око в Цірі, — то не май сумнівів. Я знаю, хто з’явився сюди з тією гідною дешевого фарсу допомогою. І запевняю тебе, що той дешевий фарс я перетворю на жахіття. Гей, ви! — Він махнув пахолкам та аколітам. — Закувати дівчину у двімерит, зачинити в камері на три засуви, ока з неї не спускати. Головою за неї відповідаєте, зрозуміло?
— Так точно, пане.
Вони увірвалися в коридор, з коридору — до великої зали, повної статуй, справжньої гліптотеки. Ніхто не заступив їм шлях. Бачили лише кількох пахолків, які втекли, ледь угледівши їх.
Вони збігли сходами. Кагір копняком виніс двері, Ангулема увірвалася досередини з бойовим вереском, ударом шаблі збила шолом з обладунку, що стояв біля дверей: прийняла його за вартового. Зрозуміла помилку, зайшлася від сміху.
— Хе-хе-хе! Тільки погляньте…
— Ангулемо! — Ґеральт закликав її до порядку. — Не стій так! Далі!
Попереду відчинилися двері, замаячили фігури. Мільва без роздумів нап’яла лук та послала стрілу. Хтось крикнув. Двері зачинилися, Ґеральт почув, як клацнув засув.