Відьмак. Володарка Озера

Плоскогір’я чи не аж до далеких, синіх від імли верхівок гір було як справжнє кам’яне море: там із хвилею у вигляді горба чи грані, а тут наїжачене гострими зубцями рифів. Враження те лише посилювалося остовами кораблів. Десятками остовів. Галер, галеасів, когів, каравел, бригів, хольків, дракарів. Деякі виглядали так, наче вони опинилися тут нещодавно, інші були купами дощок і шпангоутів, у яких ледь вгадувалися колишні кораблі, — вони лежали тут десятки, а може, і сотні років.

Деякі з кораблів лежали кілями догори, інші, перекинуті на бік, виглядали так, наче їх викинули сатанинські шторми та шквали. Ще інші справляли враження таких, що ось-ось тільки пливли, ішли вперед посеред того кам’яного океану. Стояли рівно й просто, із погордливо випнутими галеонами, зі щоглами, що вказували на зеніт, із рештками розгорнутих вітрил, вантів та штагів. Мали вони навіть свої примарні екіпажі — застряглі в згнилих дошках і заплутані в мотузках кістяки мертвих моряків, навіки зайнятих нескінченною навігацією.

Попереджена появою вершника, сполошена стукотом копит, зі щогл, рей, канатів і скелетів із карканням зірвалася хмара чорних птахів. На мить вони пістряво засіяли небо, закрутилися зграєю над краєм прірви, на дні якої, сіре й гладеньке, наче ртуть, лежало озеро. На верхівці, частково здіймаючись вежами над вересовими пустками, частково нависаючи над озером утопленими в прямовисну скелю бастіонами, відкривалася темна й похмура фортеця. Кельпі затанцювала, зафоркала, рухаючи вухами, косилася на корпуси кораблів, на скелети, на весь той пейзаж смерті. На чорне птаство, що, каркаючи, поверталося вже, розсідалося на щоглах і салінгах, на вантах і черепах. Птахи зрозуміли, що самотнього вершника боятися нема чого. Якщо хтось повинен тут боятися, то саме вершник.

— Спокійно, Кельпі, — сказала зміненим голосом Цірі. — Це кінець дороги. Це відповідне місце й відповідний час.