Відьмак. Володарка Озера

Дорога була вільною, за річкою, за кривими вербами розтягувалася пуста рівнина, на якій не було видно жодних ворожих військ. Чвалуючи поряд із Коегорном, Аудер де Вінгальт також те побачив і закричав тріумфально.

Завчасно.

Від повільної та каламутної течії річки їх відділяла поросла яскраво-зеленим рдестом лука. Коли вони увірвалися на неї на повному галопі, коні раптово провалилися по черева в багно.

Фельдмаршал перелетів через голову жеребця й хлюпнув у грязюку. Навколо іржали та борсалися коні, верещали люди — у багні, вкриті зеленою ряскою. Серед того пандемоніуму Менно почув раптом інший звук. Звук, що означав смерть.

Сичання стріл.

Кинувся в бік річища, лізучи по стегна в густому намулі. Ад’ютант, який продирався поряд, раптом упав долілиць, фельдмаршал устиг побачити стрілу, що стирчала в його спині аж по пера. Тієї самої миті відчув страшенний удар у голову. Хитнувся, але не впав, зав’язнувши в багні та мочарах. Хотів крикнути, але зумів лише загарчати. «Я живий, — подумав, намагаючись вирватися з лабетів клейкого шламу. Кінь, що рвався з пастки, вдарив його копитом у голову, глибоко вдавлена бляха розбила йому щоку, вибила зуби, покалічила язик… — У мене кровотеча… Ковтаю кров… Але живу…»

Знову брязкання тятиви, сичання пір’я, стукіт стріл, що пробивають панцирі; крики, кувікання коней, хлюпіт та бризки крові. Маршал обернувся й побачив на березі стрільців: малі, пузаті фігури в кольчугах, місюрках і шпичастих шоломах. «Ґноми», — подумав.

Брязкіт тятиви арбалетів, свист стріл. Іржання шаліючих коней. Крики людей, що захлинаються водою й грязюкою.

Обернений до стрільців Аудер де Вінгальт крикнув, що здається, високим, писклявим голосом просив про милосердя й пощаду, обіцяв викуп, благав про життя. Уторопавши, що ніхто не розуміє його слів, підняв над головою меч, який тримав за клинок. Міжнародним, чи не космополітичним жестом здавання простягнув зброю в бік ґномів. Не був зрозумілим або був зрозумілий неправильно, бо дві стріли вдарили його в груди з такою силою, що удар аж вирвав його з багна.

Коегорн здер із голови побитий шолом. Досить добре знав мову нордлінгів.

— Я фельфмалшал Коеон… — пробелькотів, плюючись кров’ю. — Фельфмалшал… Коеон… Фдаюфя… Палдону… Палдону…

— Що там він говорить, Золтане? — здивувався один зі стрільців.

— Та пес грав його та його балаканину! Бачиш гаптування на його плащі, Монро?

— Срібний скорпіон! Хааа! Хлопаки, бийте сучого сина! За Калеба Страттона!

— За Калеба Страттона!

Клацнули тятиви. Одна стріла вдарила Коегорна просто в груди, друга — у стегно, третя — у ключицю. Фельдмаршал Імперії Нільфгард перекинувся назад, у рідку грязюку; рдест і мочарі розступилися під його вагою. «Ким, прокляття, міг бути отой Калеб Страттон? — устиг подумати він. — У житті ніколи не чув я про жодного Калеба…»

Каламутна, густа, брудно-кривава вода річки Хотлі плюснула над його головою й вдерлася до горлянки.