Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
Цірі зрозуміла: або зараз, або ніколи. Крутнулася в напівоберті, вишарпнула Ластівку з піхов. Увесь замок завирував раптом — вона відчула, що падає, болісно забивши коліна. Зігнулася, мало не торкаючись чолом підлоги, боролася з бажанням зблювати. Меч випав із її здерев’янілих пальців. Хтось його підняв.
— Тааак, — сказав протягло Вільгефорц, спираючи підборіддя на долоні, складені, наче до молитви. — На чому я зупинився? Ах, точно, на твоїй пропозиції. Життя й свобода Йеннефер в обмін… На що? На твоє добровільне віддання, охоче, без ґвалту й примусу? Прикро мені, Цірі. Для того, що я тобі зроблю, ґвалт і примус просто необхідні… Так-так, — повторив він, із цікавістю поглядаючи, як дівчина гарчить, випльовує слину й намагається ригати. — Без ґвалту й примусу аж ніяк не обійдеться. На те, що я тобі зроблю, ти ніколи не погодилася б добровільно, запевняю тебе. Тож, як бачиш, твоя пропозиція, усе ж таки жалісна та смішна, майже нічого не варта. Тож я її відкидаю. Ну ж бо, візьміть її. Відразу до лабораторії.
Лабораторія мало відрізнялася від тієї, яку Цірі знала з храму Мелітеле в Елландері. Теж була добре освітлена, чиста, із довгими столами з бляшаним покриттям, на яких була сила-силенна скла — банок, реторт, колб, трубок, лінз, алембиків, що шипіли й булькотіли, та іншого дивовижного приладдя. Тут, як і там, в Елландері, гостро смерділо ефіром, спиртом, формаліном і чимось іще, чимось, що призводило до того, що відчувала вона страх. Навіть там, у приязному храмі, поряд із приязними жрицями та Йеннефер, Цірі відчувала в лабораторії страх. Але ж там, в Елландері, ніхто не волік її до лабораторії силою, ніхто не всаджував брутально на лавку, ніхто не тримав за плечі та руки залізним утиском. Там, в Елландері, не було посеред лабораторії страшного металевого крісла, форма якого була майже садистськи очевидною. Не було там одягнених у біле, наголо поголених типчиків, не було там Бонгарта, не було там Скеллена, збудженого, почервонілого, який нервово облизував губи. І не було там Вільгефорца з одним оком нормальним, а другим — малесеньким і жахливо рухливим.
Вільгефорц обернувся від столу, на якому якийсь час розкладав якісь інструменти, що будили переляк.
— Бачиш, моя чарівна панно, — почав, підходячи, — ти є для мене ключем до сили й влади. Влади не тільки над цим світом, що є марнотою над марнотами й до того ж приречений на швидку загибель, а над усіма світами. Над усією гамою часів і місць, що повстали під час Кон’юнкції. Ти напевне мене розумієш, бо деякі з тих місць та часів і сама вже відвідала. Мене, — продовжив він за мить, підсмикуючи рукави, — хоча й соромно в тому зізнатися, страшенно вабить влада. Знаю, це тривіально, але я хочу бути володарем. Володарем, якому стануть бити поклони, якого люди стануть благословляти тільки за те, що він є, віддавати божеські почесті, якщо, наприклад, захоче він позбавити їхній світ катаклізму. Нехай позбавить він його лише через примху. Ох, Цірі, серце радіє в мене від думки про те, як великодушно я нагороджуватиму вірних та як жорстоко каратиму неслухняних і непокірних. Медом, солодкою патокою для моєї душі стануть звернені цілими поколіннями молитви до мене й за мене, щодо моєї милості й моєї ласки. Цілі покоління, Цірі, цілі світи. Прислухайся. Чуєш? Від повітря, голоду, вогню, війни й гніву Вільгефорца…
Він ворухнув пальцями біля самого її обличчя, потім різко схопив за щоки. Цірі крикнула, шарпнулася, але тримали її міцно. Губи її почали тремтіти. Вільгефорц побачив те й захихотів.
— Дитя Призначення, — засміявся він нервово, а в кутику губ забіліла плямка піни. — Ен Ген Іхер, свята ельфійська Старша Кров… Але тепер тільки моя.
Різко випростався. Витер губи.
— Різні дурні та містики, — заявив уже своїм звичайним прохолодним тоном, — намагалися змінити тебе відповідно до байок, легенд і віщувань, відслідковували ген, який ти носиш, спадщину за предками. Плутаючи небо із зірками, що віддзеркалюються на поверхні ставка, містично вирішили, що ген, який обіцяє величезні можливості, стане еволюціонувати далі, що повноти сил досягне у твоїй дитині або в дитині твоєї дитини. І росла навколо тебе чарівна аура, повз дим від кадила. А правда настільки ж банальна, наскільки й прозаїчна. Сказав би я: органічно прозаїчна. Важливою є, моя красуне, твоя кров. Але в абсолютно дослівному, цілком непоетичному значенні цього слова.