Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
Годиться ще про одну справу написати: того, що під Бренною із самим Менно Коегорном сталося, ніхто не відає. Одні мовлять: загинув, а тіло нерозпізнаним у братській поховали могилі. Другі мовлять: живим утік, але, імператорського лякаючись гніву, до Нільфгарду не повернувся, а сховався в Брокілоні, серед дріад, і там пустельником залишився, бороду до самої землі відпустивши. І там-таки, засмучений, і помер.
А серед простого люду ширяться оповідки, що немовби повертався ночами маршал на поле Бренни й ходив між курганами, стогнучи: «Віддайте мені мої легіони!» — а наприкінець повісився на осиці на пагорбі, який після того Шибеничним названо. І ночами можна привид того славетного маршала серед інших примар зустріти, які побойовисько купно провідують.
— Дідусю Ярре! Дідусю Ярре!
Ярре підвів голову від паперів, поправив окуляри, що сповзали по спітнілому носі.
— Дідусю Ярре! — крикнула знову на верхніх регістрах його наймолодша онука, рішуча й метка шестилітка, яка, дякувати богам, удалася, скоріше, у доньку Ярре, ніж у млявого зятя.
— Дідусю Ярре! Бабця Люцена веліла сказати, що досить вже на сьогодні отого пустого калякання буде й що підвечірок на столі!
Ярре обережно склав списані аркуші та закоркував каламар. У куксі руки пульсував біль. «Погода зміниться, — подумалося йому. — Прийде дощ».
— Дідусю Яааааррееее!
— Іду вже, Цірі. Іду.
Коли вони впоралися з останнім пораненим, було вже добряче за північ. Завершальні операції проводили вже при світлі — звичайному, від лампи, а потім і магічному. Марті Содерґрен прийшла до тями після короткої кризи, і хоча була блідою, наче смерть, скутою та ненатуральною в рухах, наче голем, чарувала вправно й ефективно.
Була чорна ніч, коли вони вийшли з намету, усі четверо, коли сиділи, спершись спинами об тканину.
Рівнина була сповнена вогнями. Різними вогнями — нерухомими вогнями биваків, рухливими вогнями смолоскипів і скіпок. Ніч звучала далекими співами, скандуваннями, криками й віватами.
Ніч навколо них також жила уривчастими криками й стогонами поранених. Благаннями й зітханнями помираючих. Вони того вже не чули. Призвичаїлися до відлуння страждань та помирання, звуки ті були для них звичайними, натуральними, настільки ж невід’ємними від ночі, як і скрекотання жаб на болотах над річкою Хотлі чи співи цикад на акаціях над Золотим ставом.
Марті Содерґрен лірично мовчала, спершись на плече половинчика. Іола й Шані, обійнявшись, притулившись, пирхали час від часу тихим і безглуздим сміхом.
До того, як сісти під наметом, вони випили кілька келихів горілки, а Марті почастувала всіх своїм останнім закляттям — звеселяючим чаром, що зазвичай використовувала під час виривання зубів. Расті почувався ошуканим тим почастунком: поєднаний із магією трунок замість того, щоб розслабляти, отупляв його, а замість того, щоб нівелювати зморення, посилював. Замість того, щоб дати забуття, загострював спогади.
«Виглядає, — подумав він, — що алкоголь і магія діють як належить тільки на Іолу та Шані».
Він озирнувся й у світлі місяця побачив на обличчях обох дівчат полиск від сріблястого сліду сліз.
— Цікаво, — сказав, облизуючи задерев’янілі, нечутливі губи, — хто в цій битві переміг. Чи хтось те знає?
Марті повернула до нього обличчя, але й далі продовжувала лірично мовчати. Цикади грали серед акацій, верб та вільх над Золотим ставом, жаби скрекотали. Поранені стогнали, благали, зітхали. І помирали. Шані та Іола хихотіли крізь сльози.
Марті Содерґрен померла через два тижні після битви. Зв’язалася з офіцером з Вільної Кондотьєрської Компанії. Сприймала ту пригоду легко. На відміну від офіцера. Коли Марті, яка полюбляла зміни, зв’язалася з темерійським ротмістром, ошалілий від ревнощів офіцер штрикнув її ножем. Його за те повісили, але цілительку врятувати не вдалося.
Расті та Іола померли в Маріборі через рік після битви, під час найбільшого вибуху епідемії кривавої гарячки — зарази, що звалася Червоною Смертю, або — за назвою корабля, на якому її привезли, — чумою Катріони. Тоді з Марібора втекли всі медики й більшість жерців. Расті та Іола, зрозуміло, залишилися. Лікували, бо були лікарями. Те, що на Червону Смерть не було ліків, не мало для них жодного значення. Заразилися обоє. Він помер на її руках, у міцному, що будив довіру, утиску її великих, некрасивих, селянських долонь. Вона померла на чотири дні пізніше. Самотня.