Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Коли він, патраючи щойно зарізаного білого гусака, сікачем зрубав з тушки ліве крило, над святим Петром з клубів пари зненацька виник з довжелезним куховарським ножем у руках якийсь міднопикий пузань і, лиховісно повівши бровою, спитав:

— Це — натяк? — і кивнув ножакою на щойно зрубане ліве крило гусака.

— На що натяк? — здивувався апостол.

— Яке ти крило в гусака відрубав? Яке? Ліве чи праве?

— Ліве, паночку.

— А треба?

Святий Петро не відповів.

— Яке крило треба рубати перш? — допитувався міднопикий. — Га? Чи ти, може, не знаєш?

— Не знаю, — потвердив старий.

— Треба спочатку — праве. Інакше — вийде натяк. Небезпечний натяк! Розумієш?

— На кого? На що саме натяк?

— На крило пана гетьмана! Ти з неба впав, чи що?

— Не з неба, звичайно. Але…

Міднопикий гетьманець зник несподівано, як і з’явився, а святий Петро, раптом лапнувши себе за кишеню, таке виявив, що втратив решту душевного спокою. Ой-ой!

Спускаючись на землю, святий Петро забув передати апостолу Павлові, який мав заступити його на значній небесній посаді, забув передати золоті ключі від раю, а тепер…

Що ж тепер?

Три місяці доступитись до неба святий Петро, покараний за крадіжку, не зможе, а скільки ж душ праведних і неправедних за той час спіткає пані Смерть!

Неправедним, тобто бідним, голодним, замерзлим, обшарпаним одна дорога — в пекло, бо там тепло.

А праведним… тобто всім Божим полизачам, кадильникам і вгодникам… куди подінуться вони? Потраплятимуть зразу до пекла? А потім? Що ж буде потім? Чи, може, смерть на ці три місяці, в кровопролитний час війни, зостанеться без діла?!

Святий Петро чоловік був добрий і сумлінний.

Знайшовши в кишені прездорові золоті ключі, він прикро засмутився. Задумався. Та й роботу свою робив задля першого дня поганенько і надто повільно, аж його з тої служби мало не протурили, хоч і не в силі те були вчинити проти Божої волі: три місяці судилося лишатись йому в наймитах ясновельможного гетьмана Гордія — без права листування й будь-яких інших зносин з Господом Богом.

А що ключі в кишені Петра Приблуди були золоті й величезні, то бідолашному старому в час роботи вони муляли, та й боявся він їх загубити, боявся й де-небудь сховати їх, щоб хто, бува, не вкрав, щоб не відняла їх у нього яка-небудь лиха личина.

Грабіжники, може… Цим-бо потрібно золото.

Він їх сильно боявся, апостол Петро, грабіжників та байдебур.

Шляхтичі, може. Щоб із тими ключами пролізти до раю живцем.

Чи, може, сам пан гетьман?

Чорти, відьми, русалки, лісовики, водяники й інша нечиста сила? Захопивши ключі від раю, ці могли б там такого накоїти… ого!

Та й цигани, цур їм та пек! В нашого Бога чи вірять, чи не вірять, та й взагалі… Він їх теж боявся, святий Петро, тож і шарахнув, бистрооку циганочку зустрівши біля воріт гетьманської господи, хоч сама дівчинка й була на чоловіче око вельми приємна, — але ж бог їх там знає, отих циган…

Намацавши в кишені здоровенні ключі, святий Петро мерщій сховався від гемонського дівчиська в Однокриловім дворі.