У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

— Він побачив, що потяг зупиняється в Сен-Марсі-Старому, де висідали майже всі пасажири. — Але ж не могли вони проскочити станцію! Ми загомонілися про Камбремерів і прогавили». — «Слухайте-но, Скі! Хвилиночку, велемудрий, — сказав Коттар, який уподобав це звертання, вживане в певних медичних колах.

— У потягу має бути княгиня, — очевидячки, не помітила нас і сіла в інше купе. Ходімо її шукати. Аби тільки не сталося якоїсь халепи!» І він повів нас на пошуки княгині Щербатової. Вона сиділа в кутку порожнього купе і читала «Ревю де Де Монд». Зі страху нарватися на грубощі вона вже давно завела собі звичку сидіти на місці нерухомо, зашиватися в куток — як у вагоні, так і в житті — і, перше ніж подати руку, чекати, щоб хтось привітався перший. «Вірні» застали її за читанням. Я пізнав її одразу: цю жінку, яка могла втратити своє попереднє становище в світі, але не своє панське коліно, принаймні була окрасою такого салону, як салон Вердюренів, я позавчора в цьому самому потязі взяв за бандуршу з дому розпусти. Її непевна соціальна особистість зразу стала мені ясна, скоро я почув її ім’я, — так, помучившись над загадкою, ми з’ясовуємо врешті слово, і воно освітлює все, що досі було для нас у тумані. Таке слово для людини — її ім’я. Дізнатися через два дні, хто була та жінка, обік якої ти їхав у потязі, але так і не визначив, якого вона рангу, цей сюрприз куди потішніший, ніж той, що готує нам журнал, де знаходимо розв’язання загадки з попереднього числа. Відомі ресторани, казино, приміські потяги становлять собою музеї імен цих соціальних загадок. «Княгине! Ми вас прогавили в Менвілі. Чи дозволите нам сісти у вашому купе?» — «Авжеж!» — відгукнулася княгиня; тільки по тому, як вона зачула, що Котгар до неї звертається, вона відірвалася від книги, очі її, як і очі де Шарлюса, хоча най-лагідніший мали вираз, чудово бачили тих, кого княгиня нібито не помічала. Котгар, думаючи, що сам факт запрошення мене вкупі з Камбремерами править мені за достатньо вагому рекомендацію, наважився відрекомендувати мене княгині, і княгиня привіталася зі мною дуже гречно, але всім своїм виглядом показала, що чує мов ім’я вперше. «А хай тобі грець! — скрикнув лікар. — Жінка забула перешити гудзики на моїй білій камізельці. Ох, ці жінки! Що в них у голові? Не женіться! Чуєте? Не женіться!» — сказав він мені. Вважаючи, що як нема про що балакати, то не гріх і розжартуватися, Котгар зиркнув на княгиню та на інших «вірних», а ті, бо ж він був професор і академік, усміхнулися, захоплені його веселістю і простотою. Княгиня повідомила, що молодий скрипаль знайшовся. Вчора він цілий вечір пролежав із мігренню, а нині приїде, ще й привезе з собою давнього приятеля свого батька, якого спіткав у Донсьєрі. Сьогодні вранці, за сніданком, княгиня довідалася про це від пані Вердюрен, про що й розповіла нам, як завжди, скоромовкою, в якій звук р, розкочуваний з-російська, ніжно шемрав у її горлі, немов то був не звук р, а звук л. «А, то ви нині з нею снідали? — перепитав Коттар княгиню, а сам дивився на мене, немов хотів сказати: ну що, переконалися, яка близька княгиня з Принципал-кою? — Ну, та ви у нас вірна-вірнісінька!» — «Так, я люблю цей гулточок лозумних людей, плиємних, не злих, дуже плостих, де нема місця снобам і де всі такі дотепники». — «Достолиха, я згубив квиток! Куди ж він запропастився?» — скрикнув Коттар, побиваючись зовсім даремно. Він-бо знав, що в Дувілі, де нас мали чекати двоє ландо, контролер пропустить його без усякого квитка і тільки ще нижче віддасть йому чолом, мовляв, які тут можуть бути перевірки, коли він одразу впізнав у ньому Вердю-ренового завсідника. «Не посадять же мене за те до арешту», — махнув рукою нарешті лікар. «Ви, пане, казали, — спитав я Брі-шо, — що десь тут поблизу були славетні джерела; звідки це стало відомо?» — «А це, між іншим, доводить назва наступної станції. Зветься вона Ферваш». — «Що ж тут можна збагнути?» — зашемрала княгиня, ніби кажучи мені запобігливо: «Ну й набрид він нам, еге ж!» — «Та тут усе зрозуміло, княгине! Ферваш — це гарячі води. Регуісіае acquae. До речі, — вів далі Брішо, — про молодого скрипаля: я забув передати вам, Коттаре, скорботну новину. Ви чули, що наш сердешний друг Дешамбр, піаніст, якого так любила пані Вердюрен, помер? Це жахливо». — «Він був ще молодий, — озвався Коттар, — але в нього, по-моєму, було щось із печінкою, якесь свинство, останнім часом він ходив як із хреста знятий». — «Щоб такий уже молодий, я б не сказав, — заперечив Брішо. — Коли у пані Вердюрен гостювали Ельстір і Сванн, Дешамбр уже був паризькою знаменитістю, і — дивна річ! — ще не діставши хрещення успіхом за кордоном. Що й казати, цей Дешамбр не сповідував євангельської віри в дусі святого Барнума». — «Помиляєтеся, він тоді ще не міг ходити до пані Вердюрен, він ще був у сповитку». — «Проте, якщо мене моя старезна пам’ять не змилила, мені здається, Дешамбр грав Вен-тейлевухонату для Сванна, коли цей клубмен, порвавши з аристократією, не передчував, що колись перевернеться у зміщанено-го принца-консорта владної у нас Одетти». — «Де пак! Вентей-леву сонату грано у пані Вердюрен, коли Сванн туди вже й ногою не потикався, — заперечив лікар (як усі великі трударі, переконані, ніби вони пам’ятають тьму важливих, на їхню думку, речей, він натомість забував тьму інших. — ось чому такі люди захоплюються пам’яттю тих, хто нічогісінько не робить). — Ви ж іще не перейшли на дитячий розум, щоб так забуватися», — сказав, усміхаючись, лікар. Брішо визнав свою похибку. Потяг зупинився. То була Сонь. Назва мене зацікавила. «От би знати, що означають усі ці назви!» — сказав я Коттарові. «А ви спитайте у Брішо, — може, він у курсі». — «Все дуже просто: Сонь — це сіконь, БІсопіа, чапля», — відповів Брішо, збудивши в мені шалене бажання розпитувати його про кожну нову назву.