Світова гібридна війна: український фронт
- Автор: Горбулин Владимир Павлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7760-8
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Світова гібридна війна: український фронт». Краткое содержание книги:
Сутність гібридної війни розглянуто у контексті системної кризи світової безпеки, а її феномен – як новітній вид глобального протистояння. Детально розглянуто причини та передумови російської агресії проти України, її стратегічні цілі, а також особливості ведення гібридної війни у різних вимірах: воєнному, політичному, економічному,соціальному, гуманітарному, інформаційному. Аналізуються локальні успіхи нашої держави у протидії ворожим планам РФ за окремими напрямами. Зроблено загальний висновок про доведення Україною своєї спроможності як держави, що відстоює свій суверенітет у боротьбі з агресором. Розглянуті питання реформування міжнародних безпекових інститутів та пошуку балансу сил у новій, гібридній реальності.
Розраховано на політиків, політичних аналітиків, державних службовців вищої ланки, науковців у сфері безпекознавства. Результати дослідження зацікавлять освітян, представників громадянського суспільства, а також національно свідомих громадян.
Таким само провалом стало укладання українсько-російського Договору про дружбу і співпрацю, більш відомого як «Великий договір». Серед головних пунктів документа було визнання територіальної цілісності й непорушності існуючих кордонів обох держав, що стало головним аргументом української влади у суперечці з патріотичною громадськістю, яка критикувала пов’язану з Договором міжурядову угоду «Про статус і умови перебування Чорноморського Флоту РФ на території України».
Як з’ясувалося, існування закріплених у міжурядових угодах зобов’язань не зупинило Росію від агресії. Більше того, зазначений договір чинний і сьогодні, що також є інструментом гібридної війни РФ проти України. За потурання української влади Москва демонстративно не проводила підготовки до виведення своїх кораблів із Севастополя, а у 2010 р. домоглася укладання Харківських угод, що забезпечили пролонгацію перебування ЧФ РФ у Криму.
Як стало зрозуміло сьогодні, багато шкоди розвиткові України наробила так звана багатовекторність зовнішньої політики. Характеризуючи шарахання української політичної еліти між Заходом та Сходом, Президент України П. Порошенко у своєму виступі під час параду 24 серпня 2016 р. констатував: «Але тоді ми не наважилися безкомпромісно порвати з минулим. Заплуталися в стрілках багатовекторності, намагалися всидіти на двох стільцях. Постійне озирання на Москву та віра в міфічне братерство; патерналізм та соціалістичні стереотипи міцно сиділи в свідомості суспільства, гирями висли на ногах і заважали рухатися вперед»[34].
Справді, для багатьох людей здобута чверть століття тому незалежність була більше формальною, аніж справжньою. Наша країна продовжувала жити під пильним оком свого північного сусіда не тільки в економічній, енергетичній чи гуманітарній сферах, а й у зовнішньополітичній. Багатовекторна політика робила Україну буферною державою поміж двома світами — цивілізованим і візантійським, тож про реальну незалежність важко було говорити.
У результаті Україна виявилася неспроможною приєднатися до дієвих союзів та безпекових систем, що дозволили б захистити себе в умовах зовнішньої агресії. Стосункам із західними партнерами часто заважали внутрішньоукраїнські проблеми: корупція, прояви авторитаризму, репресії проти опозиції. Особливо яскраво це проявилося на початку 2000-х років у часи «касетного скандалу» та справи Г. Гонгадзе, коли українське керівництво фактично зазнавало міжнародної ізоляції з боку Заходу. На саміті НАТО у 2002 р. організаторам довелося навіть змінити робочу мову, аби тільки тодішній Президент України Л. Кучма не сидів поруч із лідерами США та Великої Британії.
Реальним шансом вирватися з цього замкненого кола була спроба здобути План дій щодо членства (ПДЧ) у НАТО на саміті Альянсу в Бухаресті у 2008 р. Після перемоги Помаранчевої революції США і НАТО скористалися обранням В. Ющенка на посаду президента і запропонували українській владі здійснити кроки з приєднання до ПДЧ, однак Київ проґавив цю можливість. Цей провал відбувся не тільки через гібридні дії Росії (яка активно залучала до блокування прийнятного для нас рішення своїх «агентів впливу» в європейських країнах), а й через відсутність єдності з цього питання у тодішньої української політичної еліти.
Боротьба Президента В. Ющенка з прем’єр-міністром Ю. Тимошенко в перші роки після перемоги Майдану, а згодом створення «антипомаранчевої» парламентської коаліції врешті-решт призвели до скасування плану Заходу щодо залучення України до Альянсу. Формально це було підтверджено і з українського боку. Обраний на посаду прем’єр-міністра В. Янукович під час візиту до штаб-квартири НАТО заявив, що Україна не зацікавлена в отриманні ПДЧ.
Із 2007 р. розвиток трансатлантичної інтеграції України був ослаблений втомою від України, що у поєднанні з незалежним курсом Німеччини в ЄС і НАТО та гібридними заходами Росії у сфері зовнішньої політики призвели до фактичної відмови Києву щодо ПДЧ у Бухаресті.
Рішення Бухарестського саміту засвідчило успіх політики Росії з ізолювання України від Північноатлантичного альянсу та закрило нашій державі шлях до НАТО на тривалу перспективу.
Згортання співробітництва з Альянсом продовжилося за часів президентства В. Януковича, що визначалося новою редакцію Закону «Про засади зовнішньої і внутрішньої політики». Документ передбачав дотримання Україною політики позаблоковості та неучасть нашої держави у військово-політичних союзах.