Світова гібридна війна: український фронт

Важливим є членство Украї­ни в Раді Європи та ПАРЄ, а також в ОБСЄ. Значним успіхом стало приєднання у 2008 р. нашої держави до Світової організації торгівлі. Улітку 1997 р. у Мадриді Україна підписала Хартію про особливе партнерство з Організацією Північноатлантичного договору, стала співзасновником Ради євроатлантичного партнерства та учасником програми «Партнерство заради миру».

Поряд із згаданими успіхами вітчизняна зовнішня політика зазнавала й суттєвих провалів. Головним із них стала неспроможність Украї­ни гарантувати власну безпеку. У цьому контексті найбільшою поразкою нашої держави на зовнішньополітичній арені стало підписання у 1994 р. Будапештського меморандуму, що передбачав ядерне роззброєння Украї­ни, втім, не забезпечив їй належних гарантій безпеки. Для Украї­ни ця історична міжнародна подія перетворилася на камінь спотикання в подальшій діяльності щодо забезпечення безпеки держави, призвівши до виникнення низки загроз як на регіональному, так і на глобальному рівнях.

Не можна не зазначити, що до ухвалення такого рішення доклала зусиль «рука Кремля». На час укладення меморандуму в лавах україн­ського керівництва і дипломатичних представників було чимало радянських кад­рів, які товаришували з російською політичною елітою. Своєрідне російське лобі було присутнім майже в усіх міністерствах і відомствах Украї­ни, в т. ч. у СБУ, Міністерстві оборони та Міністерстві зовнішніх справ. Його активність вкупі з інформаційним тиском у засобах масової інформації та діяльністю суспільно-­політичних об’єднань створили потужний потенціал впливу на політичні процеси в Украї­ні.

До цього додався тиск і західних партнерів, які не бажали виникнення в Європі нової ядерної держави та, «зачаровані» демократичними змінами у Росії, саме останню вважали відповідальною за україн­ське ядерне роззброєння. Вже тоді Москва застосувала перші елементи гібридної війни, зображаючи Україну в ЗМІ як державу з недалекоглядною політикою і слабким політичним керівництвом та застосовуючи проти неї «газовий важіль».

Як відомо сьогодні, Будапештський меморандум не став панацеєю для Украї­ни і не врятував її від загарбницьких дій сусідньої держави. Відбулося це з низки причин. Документ не був ратифікований парламентом жодної з країн-­гарантів, маючи через це найнижчий рівень дипломатичної угоди. Він давав тільки «запевнення в безпеці», а не «гарантії безпеки». Неочікувано для себе Україна опинилася в так званій «сірій зоні небезпеки». До того ж пасивність нашої держави в контексті Будапештського меморандуму дала інформаційний привід для спроб викривленого тлумачення його положень. Нарешті, сам Київ, як сторона цього документа, мало що зробив стосовно його виконання (не було здійснено делімітацію та демаркацію кордону з РФ, не створено дієвої системи інформаційної безпеки, безкарно допускалися спроби економічного тиску з боку Москви тощо).