Світова гібридна війна: український фронт
- Автор: Горбулин Владимир Павлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7760-8
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Світова гібридна війна: український фронт». Краткое содержание книги:
Сутність гібридної війни розглянуто у контексті системної кризи світової безпеки, а її феномен – як новітній вид глобального протистояння. Детально розглянуто причини та передумови російської агресії проти України, її стратегічні цілі, а також особливості ведення гібридної війни у різних вимірах: воєнному, політичному, економічному,соціальному, гуманітарному, інформаційному. Аналізуються локальні успіхи нашої держави у протидії ворожим планам РФ за окремими напрямами. Зроблено загальний висновок про доведення Україною своєї спроможності як держави, що відстоює свій суверенітет у боротьбі з агресором. Розглянуті питання реформування міжнародних безпекових інститутів та пошуку балансу сил у новій, гібридній реальності.
Розраховано на політиків, політичних аналітиків, державних службовців вищої ланки, науковців у сфері безпекознавства. Результати дослідження зацікавлять освітян, представників громадянського суспільства, а також національно свідомих громадян.
Аби рухатися вперед, а не по колу, варто артикулювати, які саме шанси було втрачено. І зробити це слід сьогодні, коли необхідність діалогу та розбудови стосунків довіри стала ще більше очевидною. Водночас з’явилася надія на їх реалізацію за участю новоствореного підрозділу в Міністерстві закордонних справ України, який курирує культурну дипломатію та обіцяє реформи у цій сфері.
Шанс на інституцію. Одна з реформ передбачає вдосконалення діяльності культурно-інформаційних центрів при дипломатичних представництвах. Вони були створені у 2006 р. з метою сприяння співпраці у деяких сферах (культури, науки, освіти, спорту) та поширення інформації про Україну в країні перебування[36]. Підсумовуючи їхню десятилітню діяльність, варто зазначити, що центри не лише повною мірою не виконали покладених на них функцій. Цих функцій було недостатньо, аби Україна могла «розмовляти» на рівних з іншими державами мовою культури і мистецтва.
Зокрема, доречно зауважити, що протягом 2006—2016 рр. їхня робота зосереджувалася лише на протокольних заходах і, найчастіше, ними й обмежувалася. Досить поширеними є заходи «з інформаційно-роз’яснювальної роботи» (з нагоди офіційних державних свят), відзначення щорічних ювілейних дат, вшанування пам’яті видатних українців. Тому інформація, що поширювалася через культурно-інформаційні центри, стосувалася минулого українського народу та його традиційної культури. А розбудова демократії та громадянського суспільства, на жаль, залишалася поза увагою.
Культурно-інформаційні центри — один із найяскравіших прикладів не використаних Україною шансів на розбудову міжнародного партнерства та стосунків довіри і водночас — на створення інституції культурної дипломатії, яка б забезпечила системність діяльності. Причинами втрати цього шансу можна назвати: обмеженість бюджетного фінансування, низький професійний рівень працівників дипломатичних установ та відсутність серед них культурних менеджерів, а іноді й особиста індиферентність як до культурних процесів загалом, так і до культури своєї держави. На низькій ефективності роботи культурно-інформаційних центрів[37] позначилися проблеми з координацією та синергією діяльності Міністерства закордонних справ України та Міністерства культури України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства молоді та спорту України, Державного комітету телебачення та радіомовлення України (які мали співпрацювати у плануванні роботи центрів), брак аналізу та прогнозування роботи центрів, моніторингу їхніх потреб та можливостей.
Водночас варто зауважити, що для інституалізації культурної дипломатії діяльність культурно-інформаційних центрів є значним ресурсом, тож важливо її реформувати, усунувши зазначені проблеми.
Ще одним втраченим шансом на інституцію є спроба створення державного органу промоції культури України у 2009 р., коли з державного концертного підприємства «Дружба» (яке до того часу підтримувало заходи з міжкультурного діалогу у країні) постала Державна агенція промоції культури України. Однак її візію не відображено в жодних документах, тож ідеї щодо діяльності цієї установи не увійшли до жодної з програм.
Шанс на підтримку ззовні. Свого часу культурною дипломатією України було втрачено ще один шанс на розбудову стосунків довіри зі світом. Ним було залучення такого потужного провайдера промоції культури України, як українські експатріанти, так звана діаспора.
Саме завдяки активності українських експатріантів від моменту здобуття Україною незалежності відкрилася можливість актуалізації та залучення такого досвіду тривалої української культурної присутності у світі, як діяльність академічних осередків з дослідження українознавчої проблематики[38].
Підтримка сталих зв’язків з українською діаспорою визначається одним із напрямів зовнішньої політики України, а зарубіжне українство є об’єктом державної етнополітики України згідно з Декларацією про Державний суверенітет України та Законом України «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики України» від 1 липня 2010 р.