Світова гібридна війна: український фронт
- Автор: Горбулин Владимир Павлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7760-8
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Світова гібридна війна: український фронт». Краткое содержание книги:
Сутність гібридної війни розглянуто у контексті системної кризи світової безпеки, а її феномен – як новітній вид глобального протистояння. Детально розглянуто причини та передумови російської агресії проти України, її стратегічні цілі, а також особливості ведення гібридної війни у різних вимірах: воєнному, політичному, економічному,соціальному, гуманітарному, інформаційному. Аналізуються локальні успіхи нашої держави у протидії ворожим планам РФ за окремими напрямами. Зроблено загальний висновок про доведення Україною своєї спроможності як держави, що відстоює свій суверенітет у боротьбі з агресором. Розглянуті питання реформування міжнародних безпекових інститутів та пошуку балансу сил у новій, гібридній реальності.
Розраховано на політиків, політичних аналітиків, державних службовців вищої ланки, науковців у сфері безпекознавства. Результати дослідження зацікавлять освітян, представників громадянського суспільства, а також національно свідомих громадян.
Шанс на контент. Аналізуючи втрачені шанси культурної дипломатії, важливо зауважити, що до пріоритетів культурної політики України ніколи не належало сприяння розвиткові актуальної культури. Відсутність у нашій країні державного музею сучасного мистецтва є стратегічною помилкою та ускладнює культурні комунікації та промоцію. Як країні з досить насиченим на події періодом новітньої історії, Україні гостро бракує локації, де ця історія разом із реальністю буде переосмислюватися засобами сучасного мистецтва.
Пріоритетом були і залишаються не лише розбудова власної інституції сучасного мистецтва, а й представлення України на виставках у провідних музеях світу, а також участь в інтернет-проектах на популярних ресурсах, де викладають репродукції творів мистецтва з колекцій різних музеїв світу.
Промоція нашої держави засобами культури була б успішнішою, аби своєчасно розвивалися проекти такого важливого вектора культурної дипломатії, як внутрішня, «домашня», культурна дипломатія. Україна не зможе розповісти про себе світові, поки українці не познайомляться між собою, не самоідентифікуються. Насамперед ідеться про розвиток культурних комунікацій між регіонами — шляхом впровадження програм резиденцій, культурних ініціатив.
Шанс на політику культурної дипломатії. Ще у 2006 р., під час створення культурно-інформаційних центрів при дипломатичних установах, Україна мала шанс на перезавантаження культурної дипломатії. Створюючи інтерфейс, варто було активізувати всю горизонталь зв’язків — між державними відомствами, українськими експатріантами, культурними діячами та митцями в Україні, — залучивши їх до розбудови політики культурної дипломатії:
Невизначеність позиції держави у цьому напрямі пов’язана з тривалою відсутністю стратегії культурної дипломатії, яка б об’єднала існуючі ініціативи та апелювала до визначених стратегічних пріоритетів зовнішньої політики України.
8.3. «Білі плями» в інформаційному просторі
Більшість проблем, що накопичилися в інформаційній сфері України, мають системний і хронічний характер, але події та процеси, спричинені російською агресією проти нашої держави, змушують нині терміново шукати шляхів їх вирішення.
Гібридний інформаційно-медійний характер російської агресії вже станом на 2014 р. повною мірою виявив неприпустимо слабкі позиції України у низці стратегічно важливих аспектів національного розвитку. Зокрема:
1) критична кількість медіа, що, вільно діючи в інформаційному просторі Україні, порушують її закони та загрожують її національній безпеці;
2) недостатньо захищений від неліцензованих трансляцій вітчизняний телерадіопростір, стабільне технічне покриття якого й досі є значно меншим за територію держави (навіть без урахування окупованих районів);
3) не адекватна вимогам часу система нормативно-проектного та інституційного забезпечення розвитку інформаційної сфери, зокрема, відсутність концептуалізованої державної політики інформаційної безпеки;
4) недостатньо фахова, організована й надто залежна від власників ЗМІ журналістська спільнота;
5) брак дієвих інституцій та механізмів оперативного реагування на інформаційні та інформаційно-психологічні загрози.
Факти свідчать, що станом на кінець 2013 р. в Україні практично не було дієвої системи захисту національного медійного і, зокрема, телерадіоінформаційного простору. Серед іншого, це призводило до численних порушень, пов’язаних із безліцензійною діяльністю провайдерів програмної послуги, ретрансляцією контенту без дозволів, порушення авторських та суміжних прав на програмний продукт[39]. Крім того, існували цілком сприятливі умови для масової та безперешкодної трансляції аудіовізуального продукту, зміст якого прямо порушував законодавство України у сфері інформаційної безпеки[40].
Невдовзі профільні органи з’ясували, що через відсутність в українському законодавстві обмеження на володіння друкованими виданнями суб’єктами інших країн в Україні, починаючи з 1993 р., було створено та зареєстровано понад 30 видань, які у своїй назві використовують слова «Россия», «Русь», «Новороссия». Лише протягом 2014 р. Державна міграційна служба, МЗС, а також органи сектору безпеки і оборони змушені були позбавити акредитації при органах державної влади понад 100 російських ЗМІ й видворити з території держави цілу низку працівників російських медіа за антиукраїнську пропаганду і недотримання журналістських стандартів[41].