ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

НАГЛЯДАЧ ГЕЛЬМАНН

Коли актори вживаються в роль вигаданих персонажів, вони повинні виконувати ролі, які є відмінними від їхної особистої ідентичності. Вони вчаться говорити, ходити, їсти і навіть думати й відчувати так, як цього вимагає роль, яку вони грають. Їхня професійна підготовка дає їм можливість зберігати відстань між роллю і власною особистістю, щоби тримати своє «я» на задньому плані під час виконання ролі, яка може кардинально відрізнятись від того, ким вони є насправді. Проте бувають періоди, коли навіть у досвідчених професіоналів розмиваються ці кордони і «ролі беруть верх», навіть коли завісу опущено і світло камер вимкнуто. Глибина ролі поглинає їх і виходить за рамки сцени, щоб управляти їхнім закулісним життям. Глядачі більше не важливі, адже роль заполонила розум актора.

Чудовий приклад такого ефекту, коли роль стає «надто реальною», можна було побачити в британському телешоу «Садиба едвардіанської епохи». У цьому реаліті-шоу брали участь 19 людей, яких було обрано з 8000 кандидатів. Від чоловіка, якого обрали на роль головного шафаря, відповідального за прислугу, очікували дотримання жорстких ієрархічних правил того часу, він був сам наляканий легкістю, з якою став начальником-диктатором. Цей 65-річний архітектор не був готовий до того, що так легко вживеться в роль, яка дасть йому змогу практикувати необмежену владу над слугами, що він ними керував: «Раптово ти розумієш, що тобі не потрібно говорити. Все, що мені було потрібно, — підняти палець угору, і вони замовкали. І це жахлива думка — вона лякає». Молода жінка, яка виконувала роль покоївки, а в реальному житті була працівником туристичної компанії, почала почуватися невидимкою. Жінка описувала, як вона та інші швидко адаптувались до своїх ролей слуг: «Спочатку я була здивована, а потім налякана тим, як нас розчавили. Ми швидко вивчили, що ти не можеш заперечувати, ти почуваєшся підпорядкованим»[186].

Зазвичай ролі прив’язані до конкретних ситуацій, роботи, обов’язків, як-от: професор, швейцар, таксист, міністр, соціальний працівник чи порноактор. Ми граємо ролі, коли потрапляємо в певні ситуації, — вдома, в школі, в церкві, на заводі чи на сцені. Людина припиняє грати роль, коли повертається до іншого «нормального» життя. Проте деякі ролі підступні — не просто сценарії, за якими ми граємо час від часу, а те, що стає нашою сутністю більшість часу. Вони приживаються в нас, навіть якщо на початку ми розцінювали їх як штучні, тимчасові та ситуативні. Ми стаємо батьком, матір’ю, сином, донькою, сусідом, начальником, працівником, помічником, цілителем, повією, солдатом, жебраком, злодієм і т. ін.

Проблема ще більше ускладнюється тим, що всі ми маємо грати кілька ролей, з яких певні можуть конфліктувати між собою, а декотрі можуть бути викликом для наших усталених цінностей і переконань. Так само і Стенфордський в’язничний експеримент розпочався «лише виконуванням ролей», але нездатність відрізнити роль від реальної особистості може мати глибокий вплив, особливо коли рольова поведінка нагороджується. «Клоун у класі» привертає до себе увагу, яку йому не вдається отримати, проявляючи свої таланти в навчанні, але потім уже ніхто не сприймає його всерйоз. Навіть сором’язливість може бути роллю, яку спочатку виконують, щоби уникнути некомфортних соціальних контактів і незручних ситуацій, і коли роль практикується часто, її виконавець справді перетворюється на сором’язливу людину.