Крига. Частини І–ІІ

… Ми сподівалися, що це не займе більше місяця. Усе йшло за планом. Я програв за найвідомішим столиком міста, новина поширилася блискавично, до вечора всі зацікавлені знали, що Бенедикт Ґерославський просадив у покер у Милого Князя усе віно нареченої. Скандал роздмухував сам себе. Родина Юлії цілком очікувано мусила розірвати заручини, — але це тільки відкрило нові огнища сорому, бо тепер той, хто мав стати її чоловіком, але не став, найпевніше потрапить до в’язниці, оскільки виставив вексель без покриття. То вже буде публічна ганьба, в яку втягнуть безпосередньо й родину Юлії. Панна почала благати батька врятувати її від такого тавра, бо ж вона мусила б тоді виїхати з Варшави. Врешті — через три тижні, як ми й розраховували, — фатер Юлії погасив мої кредити, водночас позбавивши доньку всього посагу. Мене ж він відлупцював ціпком посеред Уяздовських Алей. Я ходив в ореолі сорому, як мученики Божі ходять у німбі святости. Тільки він залишився мені на продаж — мій сором. Наступної неділі, після Служби Божої, ми мали поділити з Фредеком суму: десять тисяч — мені, десять — Юлії, п’ять — Фридерикові.

… Вони не прийшли. Не з’явився ні Фредек, ні Юлія, марно я виглядав їх у домовленому нефу й стирчав потім на снігу, як дурень, аж задзвонили на обідню. І попри все, мені ще не хотілося у це вірити. Перша думка: до Юлії. Аж тут відкрився мені останній підступ її плану: тепер я ніяк до Юлії не дістануся, бо я сам дуже ретельно відрізав собі будь-який доступ до панни, навіть записки перехоплять, з-під вікон проженуть, її батько знову мене відлупцює. Друга думка: до Фредека. На лекціях він не з’являвся, у знайомих не бував. Я зайшов до його матері, вона нічого не знала. Що робити? Мишкую у тіні воріт на Маршалковській, вікна над «Соколом» у Кальки світяться, там триває гра на сотні й тисячі рублів, — бо що зробить Фридерик Вельц з раптовим статком? — Він гравець, він настоящий наркоман азарту, він не зможе стриматися, зрештою, і план був такий, щоб він появився тут і там з натоптаним пуляресом, урешті, він же начебто отримав двадцять п’ять тисяч, — якщо він отримав їх насправді? Я курю цигарки, відморожую ноги, виглядаю очі. Фридерик може увійти з вулиці, може увійти зі затильного ходу, може бічними сходами, може з глядачами до «Сокола», а може, він там відучора сидить і грає. І ось, нарешті я бачу тінь його профілю на шибі — встав, потягнувся; отож, перерва між роздачами. Біжу через вулицю, вгору сходами, слуга Милого Князя упізнає мене, чи веліли йому мене не впускати, не знаю, не чекаю, проштовхуюся усередину, ось і Фредек — зляканий моїм вторгненням. Перш ніж Милий Князь устиг втрутитися, я потяг Вельца в сусідню кімнату, замкнув двері. «Де моя частка?» Він заперечує: не я, не в мене, ти збожеволів, навіщо ти прийшов, про все дізнаються. «Де моя частка?!» Він розгнівався: я зробив, як домовилися, залишив собі п’ять тисяч, решта в Юлії, вона ж з тобою розрахувалася? І зі здогадливою усмішкою сердечно мене обіймає: ох, то, може, панна Юлія ошукала свого судженого? Цього я уже не витримав, отого тріумфуючого нахабства, вириваюся, відсуваю Фредека, але він уже занюхав жертву, атакує прилипливою сердечністю, нападає отруйною веселістю, намагається утішати! Потрібна уся сила, уся лють, закручена в пружину, щоб його відсунути, відштовхнути масивну тушу. А як уже штовхнулося, то стрімко несе Фридерика до відчиненого вікна, низьке підвіконня підтинає його під центр ваги, чолов’яга ще намагається хапатися за фіранки, фіранки залишаються у його руках, він падає згори на крижаний тротуар у коконі тих білих фіранок, умирає під фіранками.