Крига. Частини І–ІІ

Вона підняла підборіддя.

— Ви на мене так дивитеся й думаєте: нахваляється шмаркачка похмурою брехнею.

… А це ж ця безневинна шмаркачка є брехнею, холодно від самого початку задуманою.

— Панно Єлено, направду…

Вона стиснула губи.

— Не існує панни Єлени. Ми висіли на Празі біля Тереспольського, уже змерзлі, налякані: Маріолька, порахувавши гроші, виявила, що нам ледь вистачить на найдешевший квиток, щоб виїхати з Варшави, а потім доведеться шукати нічліг у чужих людей. Жодна з нас не має родичів за межами міста, а у мене немає родичів узагалі. Не було й мови, щоб сховатися у Варшаві: люди Бунцвая одразу б нас вистежили, його банда доповідає йому про все. Ми купили в буфеті третього класу підігрітого молока, сидимо в кутку, міркуємо. Я мусила розповісти їй усе, це зайняло у мене понад годину, й тоді єдиний раз мені спало на гадку, що Маріолька може справді відвернутися від мене, залишити й піти. Врешті, якби вона впала Бунцваєві в ноги, якби вона якось знову купила його прихильність, ба навіть, якби мене за патли до нього затягла й принесла в жертву, то опинилася б у безпеці: тому вона зовсім не мусила тікати. Вона могла б кинути мене, то був саме час для цього.

… Угледів нас Ясьо Бжуз. Що він робить на двірці? Ясьо належить до однієї з ватаг, які чистять ночами на бічних відногах Тереспольської залізниці цілі вантажні вагони, вирізують у першому класі цілі плахти плюшевої оббивки, висмикують там у купе меблі й килимове покриття. Він одразу ж підскочив до нас, схопив попід руку: що ви тут ще робите, вас шукають. — Ми знаємо, то власне хочемо зникнути Ґріші з очей. — Та що ви! Ґріша під лапою у коновала, Божого світу не знає! А шукають вас лягаві, поліція усіх ганяє, начебто охранка вас у розшук оголосила, до вечора нишпорити за вами будуть на кожному двірці! Ми зблідли, як стіна. Що Бунцвай кричав? Що штабс-капітан Алла має шваґера в охранці? Ну то капут, шваґер ніколи не пробачить смерти Дмітрія, а коли Ґріша опритомніє, то тим більше на мене повісить, адже я втекла: а вже, напевно, про мене своєму шваґерові Дмітрій нарозповідав. Не вистачить утекти з Варшави — було б краще навіть покинути Царство Польське. А з якими документами? Наші залишилися у «Тропікалі», зрештою, вони й так були б тільки завадою. Виготовлення нових займе кілька днів, та й хто б мав їх виготовити, кожен спец у місті є друзякою Ґріші Бунцвая, і за які деньги, і де б ми мали на бумаги чекати? Ясьо також у конфлікті лояльности, пошкрябав горлянку, очима глипає, ідіть уже краще звідси, я вас не бачив, ну ж, бабці-дрипці, не сидіть у третьому класі, сюди зазирнуть насамперед.

… Ми перейшли до буфету першого класу, на щастя, одяг нас не зрадив. Перечекаємо до ночі, думаємо, встрибнемо в якийсь потяг. Але знаємо, що це не має жодних шансів на успіх, тепер, певно, придалося б диво: ми йдемо на дно в череві кита. Й тут диво: дві пані, які сидять за столиком позаду, сперечаються про якісь подорожі, документи, начебто одна з них, старша, мусила б спеціально повернутися за ними додому, але зразу ж з’явилася решта їхньої родини, й суперечка урвалася, бо знову сум’яття з багажем, сльози, поцілунки, схлипує дітвора, — й так від одного підслуханого слова до іншого ми довідуємося таке: така собі Єлена Муклянович їде в товаристві тітки до Сибіру, в санаторій Криги, щоб заморозити сухотне огнище в лівій легені, зараз сяде в потяг до Москви, звідки вже помандрує просто на другий кінець світу Транссибірським експресом; панна Єлена й тітка мають місця першого класу, давно викуплені, а ось і квитки, мало не забуті вдома.