Крига. Частини І–ІІ

… Так ото я собі бавилася брехнею і правдою. Скільки було подібних Дмітрієв Сєвястьяновічей? Ангели знають, якщо рахували: я — ні. Мене не хвилювало, коли одні зникали з обрію, бо завжди з’являться нові. Алла, зрештою, також зник десь на кілька тижнів, може, виїхав куди за межі Варшави з наказом. Раніше він ще слав палкі листи, заклинання й обіцянки на гарнізонному папері. На жоден лист я не відповіла. Аж спускаюся якось увечері з покоїв, — я вже мала власні покої на другому поверсі, разом із Маріолькою, — і бачу, що старший кельнер подає мені панічні знаки. Що відбувається? Жени, панно, до пана шефа, каже, через тебе жахливий скандал. У службовій частині приміщення, під дверима кабінету Бунцвая, стоїть персонал, підслуховує. Проганяю усіх. Слухаю сама. Крики російською, моє ім’я, голос Ґріші й другий, якого я не впізнала, але щось мене зачепило, входжу. Бунцвай за тим своїм письмовим столом-фортецею, увесь червоний на лиці, втиснутий у крісло, наче під невидимою брилою вагою в центнер, а через стіл перехилився штабс-капітан Алла, розмахуючи револьвером і стукаючи кулаком по стільниці. Збирайтеся, панно, гукає він, побачивши мене, кінець сваволі цього пацюка, цього ватага усієї розбійницької банди, вийдете сьогодні звідси, панно, вільною! Ґріша тільки на мене позирає, але так, що йому ледь очі не луснуть від зусилля, надутий, як ропуха, ловить повітря крізь зуби, стиснув щелепи, щоб зупинити виверження фурії, а я знала, що таке Бунцваєві фурії: якось, виявивши зрадника, він схопив декоративну пальму разом із вазоном і так довго товк рослиною запроданця, поки у нього в руках не залишився лише голий стовбур, а на чолі побитого — купа землі та глиняних друзок; іншого разу Ґріша хотів викинути когось крізь вікно, нещасний не долетів, вистромившись до половини, упав на залишки розбитого скла й кишки собі посік дуже бридко; а ще іншого разу гнався Ґріша за пащекуватим кухарчуком із товкачем у руках два квартали, поки не задихався донезмоги, — а тепер сидить, тільки й дивиться, дивиться, дивиться, а я відчуваю, що ноги піді мною підгинаються, і не через наґан у руці штабс-капітана, а власне від отого мовчазного погляду Ґріші Бунцвая.

… Тож Алла кричить, Бунцвай мовчить, обидва до мене, й ось, пане Бенедикте, ось, настала мить обирати між правдою і брехнею: правда — на користь сутенера, злодія та безсумнівного негідника; брехня — на користь шляхетного офіцера, який не вагаючись поквапився рятувати сумну незнайомку. Що сказати? До кого звертатися? Яку історію обрати? А ще ж не дано мені було часу подумати, щоб я могла зважити всі шанси, причини й наслідки, добро й зло, ні, я була захоплена зненацька, я мусила реаґувати не замислюючись — не замислюючись, тобто керуючись відрухом, своєю натурою, бо як дати нам час, то відповість за нас розум і логіка, але якщо діяти раптово, без попередження, — відповість серце. Я заламала руки й упала Дмітрієві до ніг. Він уб’є нас обох, ридаю, він вам не пробачить, тікайте! Капітан зводить курок, Бунцвай хапається за бюст Наполеона, гуркіт, стук, крик, Дмітрій Севастьяновіч осувається на перський килим із розбитим черепом. Підводжу голову. Ґріша Бунцвай, втиснутий у фотель за письмовим столом, ще червоніший на обличчі, схопився за груди, крізь пальці стікає йому кров. Ти, реве, гадюка на моїх грудях, так ти мені віддячила, коханця свого наслала, щоб він мене розорив, убив на місці, в моєму будинку, тут мене убив! Я намагаюся навколішки присягнути, але він і далі править своє, піна на устах, не дає мені змоги сказати, не слухає. Ти! Ти, проклятуща! Ви разом змовилися проти мене, він наслав шваґера-охранника, таємна поліція влізла до мого закладу, — тягнеться тремтячою рукою, трясе якимись бумагами, кинутими на стіл, — шантаж, верещить, шантажем позбавити усього життєвого доробку хотіли, а дзуськи, скажені пси, руку господаря, бач, кусають, перестріляти таких безжально, — й за наґан хапається. І треба ж було, щоб той револьвер Дмітрія упав на стіл! Не на підлогу! Щастя, нещастя, щастя, раз мені сниться так, раз інак, бо чи знайшла б я в собі досить — чого? Завзяття? Ляку? Спокою? — Щоб підняти, прицілитися, вистрелити, провина лягла б не на мене, а на мертвого штабс-капітана, все б уклалося, мабуть, виглядало правдоподібно: але він упав на письмовий стіл! Він упав на стіл, і перш ніж Бунцвай устиг схопити його тремтячою рукою, я вже була в коридорі й кликала Маріольку Бельцик, ми тікали з порожніми руками, так як нас заскочила доля, накинувши пелерини на сукні, й бігом на мороз, у перші ж сани й тікати з Варшави — був ранок п’ятнадцятого, вівторок минулого тижня, коли я утекла з Варшави.