Крига. Частини І–ІІ

… Сон — мара, Бог — віра, чи не здається вам, панно, що все наше дитинство — це один великий сон — чи ж не пам’ятаєте ви його, як пам’ятають сни: уривками, склеєними не по черзі, сцена за сценою без логічного зв’язку, в одній я — птах, у наступній — риба, далі людина, а потім знову птах, і найдивніше — найдивніше те, що зовсім не дивуєшся, як усе це протікає без розладу, поєднується між собою, накладається, позбавлене логіки, одначе — одне з іншого в и н и к а є, як квітка виникає з насінини, як курчá виникає з курячого яйця, як доросла людина виникає з дитини; так ці сцени розвиваються за таємними правилами, з м’якою очевидністю, у заспокійливій тиші, у теплому світлі — сон… дитинство. Саме так я спробую це вам розповісти.

… Ось сцена, свідком якої я не міг бути, але уві сні ми також бачимо події, при яких не були присутні і в яких не снимо власної присутности: іноземний двір, чужинське вбрання поважних панів, на столі книга й хрест, на яких панове присягають, і серед них мій батько. Й коли батько говорить, усі слухають із великою увагою і підтакують йому, й плескають, і вистукують браво, й нарешті батько піднімає руки, й тоді така потужна емоція передається усім — навіть мені, котрого там немає, — що спогад уривається, і після нього настає зовсім інший…

… У якому я плаваю в річці попід лісом, а на луці, в плямі сонця, мов у струменях жовтого водоспаду, сидить матір із моєю сестрою Емількою, Емілька ще майже немовля, але ми, я і брат, якимось дивом майже дорослі, ми бризкаємося водою, кричимо, Емілька вовтузиться у траві, хихочучи, хапає опецькуватими рученятами промені, які лоскочуть її личко, а мати у великому солом’яному капелюсі схиляється над нею; й обидві розпадаються у тому сонцеспаді на смуги й цятки світла, барвисті, веселкові, — тільки бачу, світлі сплески щастя. Я щось їм гукаю, показую когось, хто стоїть на іншому боці, силует невиразний, тінь силуету чорна; тоді брат з індіанським виттям тягне мене під воду. Емілька зникає мені з поля зору. Нема в тому жодного сенсу, немає жодної правди, однак уві сні, в дитинстві, у сні про дитинство дуже сильне враження, що то був останній раз, коли я бачив сестричку живою.

… Страшне нічне вторгнення, з кіньми, які гримотять дорогою, червоними ліхтарями, що зблискують у темряві, грюканням у двері, підкованими чобітьми, що стукотять по підлозі будинку, розгніваними криками й криками жаху, — я прокидаюся, мокрий від поту, прислухаюся з тремтінням. Кого шукають, кого клянуть, через кого уся ця лють і вереск? Філіп Ґерославський, де Філіп Ґерославський? Негайно кажіть, де він! Нам добре відомо, що ви знаєте! Чому вони кричать російською — це ж іще не Варшава. Але з’ясовується, що приїхали вони до нашого маєтку в Вільківці, а обшукують будинок у Варшаві: я визираю на вулицю, над дахами — дими заводів і передсвітанкова заграва. Вони шукають батька, вони завжди й усюди шукають батька, тут і там. Екіпаж царської поліції стоїть перед ворітьми, вусатий солдат, погладжуючи коня по шиї, підводить голову й дивиться просто на мене, зауважив дитяче обличчя у вікні, простяг руку — хотів привітатися? Покликати? Пригрозити пальцем? Я перелякано відстрибую, болісно падаючи. Вони шукають батька, завжди шукають батька!