Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Ні, не можна, — з очевидним жалем зітхнув Демид Пампушка. — Ті гемонські душі, ввесь базар, ціле місто, всенька ота збуджена війною голота, що насунула тепер до нашого Мирослава, вони й хурдигу розтрощать, і гайдуків до ноги повитинають, якщо я звелю схопити лицедіїв.
— Еге ж, еге, — казав, щось пишучи, пан Оврам Роздобудько.
— І кожне скаже: це помста за сьогоднішню мою наругу на базарі.
— Атож! — радо погоджувався шукайло, пишучи щось своє.
— Треба б щось таке придумати, — міркував далі обозний, — щоб мартоплясам попервах і на думку не спало, же вся їхня халепа йде від пана Стародупського-Пампушки. А вже нехай потім…
— Еге ж! — рішуче підтримав обозного пан Оврам і, посипаючи піском написане, легко підвівся. — Зараз я тобі скажу, що треба з тими блазнями зробити, — і, веселенько наспівуючи, чепуристий панок сам собі схвально покивував, додумував якісь подробиці, обмацував дотепно виснувану нитку свого заміру, пробував — чи міцна. І, нарешті, сказав: — Уже! — і панок, обережний та вигадливий, як і всі шукачі скарбів, щось таке зашепотів на вухо панові обозному, що Демид Пампушка, слухаючи, аж підстрибував од нетерплячки, аж крякав басом, аж пищав тоненьким пташиним голоском, а потім зайшовся од реготу.
— До душі? — самовдоволено спитав шукайло.
— Красно!
— А тепер підпиши.
— Що таке? — уриваючи сміх, спитав Пампушка-Стародупський.
— Той самий квит. Тримай перо!
І пан Пампушка взяв перо.
— Пиши, пиши!
І Стародупський підписав своє зречення від третини запорозького золота.
А потім попросив:
— Аби тільки ніхто про нашу змову не знав! Щоб ти, да я, да Бог, а більш ніхто!
А Бог на небі й мовив до апостола Петра:
— Усякі капості несуть до Бога та й до Бога.
— Самі привчили, Господи, самі.
— Якісь два мерзотники змовляються там про якесь гидке паскудство…
— А один — не мерзотник, Господи.
— А хто ж?
— Муж Божої угодниці Роксолани.
— Це ж котрий?
— Отой лисий.
— Люблю лисих.
— Це — пан Купа.
— Купа чого?
— Купа ладану.
— Чим же той лисий догодив нам?
— Чи то ж ви встигли вже забути оту здоровенну купу ладану, яка…
— Що на степу куріла? То їх же там було двоє? Ми ж обох сьогодні мартоплясів на виставі бачили? Оті двоє череванів! Але… стривай-но, Петре! Ти ж ходив туди в той день і ясував мені, що над купою ладану була якась гарненька жіночка? Га? То хто ж із них угодник? Ті двоє лисих? Чи та краля? Все ти переплутав!
— Старію, Господи.
— Замало ходиш пішки, Петре. — І Господь звелів: — Ану, взувайся! Піди пройдись. Прознай. Перевір.
— Ну що ж! За землею і в небі скучно.
— То чого ж ти сидиш?
— А ще ж старі латиняни казали: поспішай поволі, festina lente! Хто це сказав? Октавіан Август?
— Іди, йди!
— Я оце знову задумався: ти, Боже мій, ласкою своєю оділяєш не найрозумніших, не найвідважніших, не найчистіших, а тих лише, хто кадить, хто хвалу тобі воздає. Так само ж і всі земні правителі чинять за прикладом твоїм, о Боже, всі королі, царі й гетьмани. А попи та ксьондзи, безсоромні й розпутні, звідкіль їм брязнуть кишенею, туди й навертаються, чорт би їх усіх поїв! — І святий Петро помовчав. — Отак і в усьому земному хазяйстві, Господи! Ти мене посилаєш дізнатися, хто з тих мерзотників воскуряв аж таку щедру тобі хвалу і хто з них є угодник Божий! Га?
— От і рушай.
Святий Петро почухався:
— Я ж нині ще й не обідав, Господи.
— Іди, йди! Там десь пообідаєш. На землі!
І святий Петро, сяк-так озувшись, подався вниз, на грішну землю, де йшла війна, потрапив ненароком на бік однокрилівців і довго никав там, не вміючи з’ясувати, хто ж тоді курив Богові таку прещедру хвалу, і зголоднів старий Петро і, проходячи мимо куховарні гетьмана Гордія Пихатого, коли челядники десь одвернулися, вкрав там, — їй-богу ж, правда! — шматок житнього хліба, і з’їв любісінько без солі, сухий та цвілий, аж удавився краденим, хоч ніхто там покражі й не помітив, на кухні в гетьмана Однокрила, бо нікому ж там той цвілий буханець не був потрібен, — але ж сумління замучило апостола ще гірше, як печія від пліснявого житняка, і святий Петро, облишивши доручену йому справу, повернувся, щоб покаятись, до Господа Бога.