Світова гібридна війна: український фронт
- Автор: Горбулин Владимир Павлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7760-8
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Світова гібридна війна: український фронт». Краткое содержание книги:
Сутність гібридної війни розглянуто у контексті системної кризи світової безпеки, а її феномен – як новітній вид глобального протистояння. Детально розглянуто причини та передумови російської агресії проти України, її стратегічні цілі, а також особливості ведення гібридної війни у різних вимірах: воєнному, політичному, економічному,соціальному, гуманітарному, інформаційному. Аналізуються локальні успіхи нашої держави у протидії ворожим планам РФ за окремими напрямами. Зроблено загальний висновок про доведення Україною своєї спроможності як держави, що відстоює свій суверенітет у боротьбі з агресором. Розглянуті питання реформування міжнародних безпекових інститутів та пошуку балансу сил у новій, гібридній реальності.
Розраховано на політиків, політичних аналітиків, державних службовців вищої ланки, науковців у сфері безпекознавства. Результати дослідження зацікавлять освітян, представників громадянського суспільства, а також національно свідомих громадян.
Отже, гібридна агресія загострила потребу вибудовування власної стратегії розвитку національної транспортної мережі, розбудови транспортної інфраструктури, організації альтернативних транспортних маршрутів та залучення нових транзитних вантажопотоків.
7.4. Енергетична пастка
На момент здобуття Україною незалежності паливно-енергетичний комплекс був інтегральною складовою паливно-енергетичного комплексу колишнього СРСР, який передбачав контроль з єдиного центру. Вітчизняний паливно-енергетичний комплекс, хоча і з частково замкненими технологічними ланцюжками та відносно самозабезпечений (з технологічної та ресурсної точки зору), залишався залежним від прийнятих у Москві рішень — щодо методів та механізмів взаєморозрахунків, обсягів постачання енергоресурсів (нафти, газу, нафтопродуктів, ядерного палива) для споживачів в Україні та їх транзиту територією України, забезпечення стійкості роботи енергетичних систем тощо.
Здобувши політичну незалежність, Київ автоматично не отримав незалежності економічної, ресурсної, технологічної чи управлінської. Маючи достатньо інструментів впливу на поведінку України в енергетичній сфері, Росія тим самим контролювала її енергетичну політику. До 2013 року Україна зберігала фактично повну залежність від прийнятих у Москві рішень, зокрема щодо:
— постачання на атомні електростанції України свіжого ядерного палива з Росії та вивезення відпрацьованого;
— постачання значних обсягів природного газу;
— постачання нафти та нафтопродуктів ;
— завантаження нафтопереробної галузі України;
— завантаження роботи транзитних маршрутів транспортування природного газу, нафти (обсяги транспортування визначалися рішенням уряду Росії);
— стійкості роботи електроенергетичної та газотранспортної систем (залежить від синхронного режиму роботи систем України та Росії).
У сфері газопостачання, незважаючи на наявність серйозної науково-технологічної бази і досвіду видобування газу (у 1970-ті роки Україна була експортером газу), а також підтверджені значні ресурси газу (доведені запаси — 640 млрд куб. м), наша країна не спромоглася стати справді незалежною. 70—80 % залежність від імпорту природного газу залишалася практично незмінною протягом усіх років, попри суттєве скорочення обсягів споживання газу (з 118 млрд куб. м газу у 1991 р. до 43 млрд — у 2015 р.).
До 2013 р. ядерна галузь України перебувала у повній залежності від Росії. Так, програму співробітництва з транснаціональною компанією Westinghouse щодо постачання ядерного палива згорнули; підприємство з виробництва ядерного палива для реакторів типу ВВЕР-1000 було створене спільно з росіянами на основі технології, запропонованої ВАТ «ТВЕЛ», при цьому за російською стороною закріплювалося монопольне право на ключові елементи ядерно-паливного циклу. Було укладено угоду на будівництво енергоблоків № 3 та № 4 Хмельницької АЕС з використанням російських реакторів ВВЕР-1000/В-392 за обов’язкового використання палива, виготовленого лише за російськими технологіями.
У нафтопереробній галузі чотири із шести нафтопереробних заводів України (Одеський, Лисичанський, Кременчуцький та Херсонський) були викуплені російськими компаніями, які, однак, не виконували своїх інвестиційних зобов’язань щодо модернізації обладнання та забезпечення завантаженості підприємств. На початок 2013 р. усі заводи галузі опинились на межі зникнення: виробництво нафтопродуктів здійснювалось лише на Кременчуцькому НПЗ (який перейшов під контроль українського капіталу) та державному Шебелинському газопереробному заводі.
Росії було вигідно підтримувати залежність стійкості роботи електроенергетичної та газотранспортної систем України від «підживлення» з боку власних систем. У період 2000—2001 рр. вона відключила свою електроенергетичну систему від української. Відтак Об’єднана енергосистема України, маючи дефіцит маневрових генеруючих потужностей (здатних до швидкого включення/відключення залежно від потреб споживачів в електроенергії), та проблеми із забезпеченням паливом генеруючих потужностей базового (постійного) режиму, опинилася в непроектних режимах роботи, зокрема в години пікового енергоспоживання (вечірні години). Для відновлення паралельної роботи енергосистем Москва виставляла додаткові вимоги щодо виходу російської енергетики на український ринок та забезпечення транзиту електроенергії територією України[21].