Франческа. Володарка офіцерського жетона

Чессіна емоційно-царствено відмахнулася від мене рукою так, як уміють тільки сицилійські дівчата, і з гордо піднятою головою пропливла на своє місце. Стажери з усієї сили на нас витріщалися. Я був красивий, бо у формі, а Франческа сама по собі яскрава — одна червона помада від Gucci чого варта, не кажучи про чорні кучері, які на всіх справляють невимовне враження.

Я зітхнув і всміхнувся новачкам. Ті розгублено всміхнулися мені у відповідь. Колін — молодий чоловік, на вигляд під тридцять, із видовженим овальним обличчям. Коротка зачіска й веселі, трошки опущені по краях кінчики очей робили його дещо схожим на сержантку Сару МакКарті. Він весь час якось винувато всміхався, піднявши брови дашком.

Джой — маленька й худорлява, з короткою зачіскою. Чорне, жорстке, але пряме, а не кучеряве, як у Франчески, волосся смішно стирчало нагорі, від чого дівчина була схожа на якусь дивну пташку.

З обличчя Джой не сходила усмішка, навіть коли вона нишпорила у себе в сумочці чи дивилась у блокнотик, якого не випускала з рук. Від усмішки її чорні очі з мигдалевим розрізом були схожі на дві охайні рисочки.

— Проходьте до мене, сідайте, — запросив я. — Зараз я знайду вам стільці! — я позадкував до напарниці. — Франческо, ходімо вийдемо!

Франческа встала і, не дивлячись на гостей, вийшла, високо задерши свій фірмовий ніс із горбинкою.

Ми зайшли в наш кабінет.

— Франческо, поясни мені свою поведінку.

— Тільки я можу називати тебе «Джорджіо»! Зрозумів?!

— Ні! Яка муха тебе вкусила? Що ти верзеш?! Віскі танго фокстрот, Чессіно?!