Відьмак. Володарка Озера

Через кільканадцять хвилин форсованого маршу, душного, у куряві, верески сотників і десятників урешті припинилися, і визімські загони розгорнулися в бойовий стрій. Ярре, дихаючи, наче риба, — хапаючи повітря устами, — побачив воєводу Бронібора, який гордовито височів перед строєм на своєму пречудовому скакуні, вкритому залізним панциром. Сам воєвода також був у повному обладунку. Зброя його була емальованою в блакитні паси, від чого Бронібор здавався величезною бляшаною макреллю.

— Як ви себе маєте, тюхтії?

Шеренги пікінерів відповіли розкотистим, наче далекий грім, бурчанням.

— Чую якісь такі звуки, наче пердіж, — констатував воєвода, розвертаючи броньованого коня й проводячи його перед фронтом. — Значить, добре ся маєте. Бо коли маєте ся погано, то не пердите впівголоса, а виєте та скавчите, наче скажені. По пиках ваших бачу, що рветеся ви до бою, що марите про битву, що нільфгардців уже дочекатися не в змозі! Що, визімські розбійники? Маю для вас тоді добру звістку! Ваші мрії здійсняться за малу хвилинку. За хвилинку масесеньку та тонюсіньку.

Пікінери знову забурчали. Бронібор, доїхавши до кінця лінії, розвернувся, говорив далі, постукуючи буздиганом об оздоблену луку сідла.

— Нажерлися ви куряви, піхото, маршируючи за панцирними! До цієї пори замість слави й трофеїв нюхали ви кінські сраки. Ще б трохи — і сьогодні навіть, коли до великої потреби дійшло, не потрапили б ви на поле слави. Але вдалося вам, вітаю від усього серця! Тут, під селом цим, назву якого я забув, покажете нарешті, чого ви як військо варті. Та хмара, що на полі бачите, то нільфгардська кавалерія, яка має намір рознести нашу армію фланговим ударом, зіпхнути нас, потопити в багні цієї річки, назву якої я також забув. Вам, славетним визімським пікінерам, з ласки короля Фольтеста та конетабля Наталіса випала честь боронити діру, що виникла в наших шеренгах. Заткнете ту діру власними, так висловлюся, грудьми, стримаєте нільфгардську атаку. Радієте, братики, га? Розпирає вас від гордощів?

Ярре, стискаючи держак піки, роззирнувся навколо. Нічого не вказувало на те, аби солдати раділи перспективі близького бою, а якщо й розпирала їх гордість через закривання діри, то вміло вони ту гордість приховували. Мельфі, який стояв праворуч від хлопця, бурмотів під носа молитву. Зліва Дьосла, професійний солдат, шмаркав, лаявся й нервово кахикав.

Бронібор розвернув коня, вирівнявся в сідлі.

— Не чую! — гарикнув. — Спитав я, чи розпирає вас, сука, гордість?

Цього разу пікінери, не бачачи іншого виходу, заревіли єдиним голосом, що розпирає. Ярре також ричав. Як усі, то всі.

— Добре! — Воєвода зупинив коня перед фронтом. — А зараз поставте отут мені порядний стрій! Сотники, на що ви чекаєте, трясця вашій матері?! Сформувати чотирикутник! Перша шеренга на коліно, друга — стоїть! Піки в землю! Не тим кінцем, дурню! Так, так, тобі кажу, ти, виродку зарослий! Вище, вище залізяччя, діди! Тісніше, щільніше, поряд, плечем до плеча! Ну, тепер-от добре виглядаєте! Майже як військо!