Метаморфози

576] Тільки Аврорі одній, хоч вона й спочувала дарданцям, 577] Не до Гекуби в ту пору було, не до скорбної Трої: 578] В неї домашнє, своє, що підточує душу, нещастя — 579] Сина Мемнона—бо втратила. Вгледіла рожеволиця, 580] Як на фрігійських полях він загинув од списа Ахілла, 581] Вгледіла — й ніжний рум'янець, що ним розцвітає погожий 582] Ранок, одразу погас, і захмарилось небо високе. 583] І не могла того мати знести, як Мемнона поклали 584] На похоронний вогонь. Як була тоді, простоволоса, 585] Так на коліна й упала до ніг повелителя світу — 586] Батька богів, і до сліз ось такі ще слова долучила: 587] «Хоч між богами всіма, що в ефірі живуть золотому, 588] Я найскромніша (не часто для мене будують святині), 589] Все ж, несмертельна, прийшла. Та не з тим, щоб у тебе просити 590] Храмів, і днів урочистих, і вівтарів димних для себе. 591] Втім, коли глянеш (хоч я — тільки жінка), як раннього ранку 592] В сяйві новому стою на межі непроглядної ночі,— 593] Гідною шани мене б ти вважав. Не про те нині мова, 594] Стан мій тепер не такий, щоб належної слави жадати: 595] Втративши сина, прийшла.я сюди. Він підняв надаремно 596] Зброю могутню за дядька свого — поліг, безталанний, 597] В розквіті літ — ви хотіли того! — від героя Ахілла. [233] 598] Дай же, владарю богів, хоч якусь йому в смерті розраду, 599] Слізно благаю тебе, хай не ятриться матері рана!» 600] Схвально Всевишній кивнув. І як тільки, спаливши Мемнона, 601] Вогнище впало стрімке й на погідному небі прослались 602] Чорного диму клубки,— як туман, що його видихає 603] Річка і крізь пелену навіть сонце пробитись не може,— 604] Так, закружлявши, збивається сажа й стає поступово 605] Тілом, що має і форму свою й од вогню переймає 606] Душу й життєве тепло; від легкого кружляння — ще й крила. 607] Начебто птиця була. Та за мить таки справдішня птиця 608] Вже лопотіла крильми. Ще хвилина — й кружляло їх безліч, 609] Сестер таких же прудких, що початок однаковий мали. 610] Вогнище тричі вони облетіли і тричі в повітря 611] Голос один подали. На четвертім витку — розділились. 612] Два протилежні тепер табори, два загони зітнулись 613] Не на життя, а на смерть: налітаючи, в гніві сліпому 614] Б'ються грудьми до грудей, себе кігтями ранять, дзьобами, 615] На похоронний — з якого й родилися — теплий ще попіл 616] Падають мертві. Що воїн початок їм дав,— пам'ятають. 617] Навіть ім'я тих новітніх птахів — од хороброго предка: 618] їх Мнемонідами звуть. Щойно сонце промчить повз дванадцять 619] Знаків,— Мемнонову тінь вони знов уславляють боями. 620] Тож, коли інших смутив Дімантіди розпачливий гавкіт, 621] Горя свого було досить в Аврори; вона ще й сьогодні 622] Сльози по синові ллє — цілу землю орошує ними.