Метаморфози

442] Встав із землі, що під ним розступилася, й глянув спідлоба 443] Грізний Ахілл, як тоді, коли, сповнений дикого гніву, 444] Несправедливим мечем Агамемнона брГався скарати. 445] «Бачу, забувши мене, від'їжджаєте звідси, ахейці! 446] Видно, зі мною присипали ви й за труди мої вдячність! 447] Не допустіть же цього! Не лишіть мого праху без шани — 448] Кров Поліксени дала б насолоду Ахілловій тіні!» — 449] Мовив. А друзі його, щоб вимогливу тінь задобрити, 450] Від материнських грудей — одиноку опору та втіху — 451] Діву, що в горі зросла й одцвіла без пори, відривають 452] І до могили ведуть — похоронного вогнища жертву. 453] Не розгубилась нітрохи вона й коло вівтаря ставши. 454] Чуючи серцем, на кого чекає обряд страхітливий, 455] Бачачи Неоптолема, що мовчки стоїть побіч неї 456] З голим мечем у руці й тільки оком її поїдає,— [230] 457] «Чи не пора вже,— промовила,— кров благородну пролити? 458] Ось я, готова, стою. Або в горло мені, або в груди 459] Меч устроми! — Й оголивши, підставила груди та шию.— 460] Не слугувала б ніде я й нікому, а так ось собою, 461] Впавши на вівтар святий, хоч якесь божество уласкавлю. 462] От коли б тільки про долю мою не дізналася ненька! 463] Ось що мені не дає своїй смерті радіти; одначе 464] Не над загином моїм — над життям своїм слід їй ридати. 465] Ви ж, аби вільною я завітала до манів стігійських, 466] Геть одійдіть — таке право моє! — Хай рука чоловіча 467] Чистого тіла мого не торкне. Хто б не був той, котрого 468] Смертю моєю власкавити хоче,— прийме він радше 469] Вільної дівчини кров. І якщо на останнє прохання 470] Все ж відгукнетесь,— адже вас Пріама дочка закликає, 471] Не полонянка,— без викупу матері тіло віддайте: 472] Право сумне, щоб дочку схоронить, не за золото купить,— 473] Сльози хіба що проллє, бо яке ж нині золото в неї?» 474] Мовила, й плакав народ, не стримавши сліз, що їх діва 475] Стримала; й навіть сам жрець, мимоволі сплакнувши, насилу 476] Гостре залізо ввігнав у дівочі оголені груди. 477] Легко торкнувшись коліном землі, затуляючи рану, 478] Мить передсмертну свою вона тихо, погідно зустріла. 479] Навіть тоді, коли падала вже, від стороннього ока 480] Вроду ховала свою: соромливо поправила одяг. 481] Мертву троянки взяли. Спогадали при ній Пріамідів 482] Ще раз… Один тільки дім, а стільки полеглих у ньому! 483] Діво, в них ти на вустах, як і ти, нещодавно щаслива 484] Мати й дружино володарська,— Азії образ квітучий! 485] Нині — здобичі доля скупа, що й Улісс переможний 486] Взяти б її й не подумав, якби не родився від неї 487] Гектор. Такого хазяїна — син своїй матері вибрав! 488] Скорбно до тіла, що з духом стійким розлучилось, припавши, 489] Сльози, що їх над вітчизною, мужем, синами ронила, 490] Ллє над дочкою тепер, омиває сльозами їй рани, 491] Ніжно вустами голубить уста, і вдаряється звично 492] В груди, й, по крові зчорнілій поводячи сивим волоссям, 493] Нігтями груди кривавлячи, різне й таке примовляє: 494] «Доню, остання,— бо що ж позосталося? — матері втрато! 495] Доню, лежиш,— і в твоїх я й свої бачу рани глибокі! 496] Ось, щоб ніхто з моїх рідних не вмер без насилля,— сьогодні 497] Вражено, доню, й тебе. Я ж гадала: тобі хоч єдиній 498] Меч не загрожує, ти ж полягла—таки — жінка — від нього! 499] Скільки братів твоїх, нині — й тебе звів зі світу один лиш — 500] Трої нищитель Ахілл, що й мене засудив на самітність. 501] Щойно він впав од стріли — посланниці Феба й Паріса, 502] Легше зітхнулось мені. «Не страшний вже Ахілл нам!» — гадала. 503] Втіха завчасна була: навіть попіл зотлілого тіла [231] 504] Спокою нам не дає; його гнів постає з—під могили. 505] Я для Ахілла зродила стількох! Іліон величавий 506] Впав. До сумної межі підійшло лихоліття народне. 507] Втім, чи дійшло до межі? Ще ж мені над Пергамом ридати! 508] Ще ж бо триває мій біль. Нещодавно щаслива й заможна, 509] В колі дітей, невісток і зятів, біля владаря—мужа,— 510] На чужину йду, раба, від могил одірвана рідних, 511] Щоб Пенелопі служить. Італійським жінкам вона вкаже 512] Пальцем на мене, служницю за прядкою: «Ось вона, мати 513] Гектора славного! Ось вона, гляньте, Пріама дружина!» 514] Ти, хто по втратах стількох лиш одна пригасити б зуміла 515] Біль материнський, тепер… полягла на ворожій могилі! 516] Дар поминальний Ахіллу зродила я! Ще й зволікаю, 517] Наче б із криці була. Чи потрібна мені така старість? 518] Чи не для інших іще поховань розтягнути взялися 519] Вік мій жорстокі боги? Хто подумати б міг, що Пріама 520] Можна тоді, коли Троя в руїнах, щасливим назвати? 521] В смерті — й щастя його, бо загину твого він не бачив, 522] Доню моя; свою владу й життя одночасно покинув. 523] Може, вшанують тебе похованням, володаря дочко? 524] Може, в гробницю тебе покладуть, де лежать наші предки? 525] Ні, не така наша доля, на жаль! Твою тінь заспокоїть 526] Матері щира сльоза та піску чужоземного жменька! 527] Втрачено все… Але ні! Є одне, ради чого могла б я 528] Жити ще деякий час,— найлюбіша для мене дитина, 529] Син Полідор, наймолодший з синів моїх, нині ж — єдиний, 530] В цьому краю він живе, в ісмарійського владаря домі. 531] Горе! Чому я стою? Треба ж кров із запеклої рани 532] Змити дочці і хлюпнути водиці на миле обличчя».