Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Те, що написала доля на твоїй долоні, прочитає будь-яка ворожка, месьє Філіпп, — з глузливим осміхом сказала по-французькому циганка, химерно перекручуючи слова, як і тоді, коли вона балакала по-українському, чи по-польському, чи по-німецькому, чи по-угорському, чи по-турецькому, всіма мовами тих нерідних країн Європи й Азії, де їй доводилось бувати з рідним табором.
— А коли говорити без жартів?
— Коли без жартів, то приходь опівночі в руїни, — і вона показала на останки домініканського монастиря, що височіли над містом. — То прийдеш?
— Прийду, відьмочко люба. Але навіщо ж?
— Чекатиму біля стіни костьолу, біля входу… — І дівчинка зразу зникла б у натовпі, коли б не спинила її татарка Патимé:
— Мар’яно, серце!
— Чого тобі? — спитала по-татарському циганочка.
— Ти бачила розкішного панка, що тікав сьогодні на базарі за моїм паном?
— Ну?
— Він сюди прибув, щоб викрасти…
— Ярину Подолянку? Знаю.
— Це він спробує зробити…
— Завтра? Знаю!.. Де він зараз? У обозного?
— Так.
— Розповідай!
І татарка, озираючись, щоб хто не почув, швиденько розповіла Мар’яні все, що почула з-за пурпурової запони.
Циганочка слухала, мов на гарячім черені. Очі їй палахкотіли. І вже не потрібно було ні об чім просити її, бо, що робити далі, знала вона краще за татарочку Патимé.
— Спасибі, сестро, — поцілувала її циганочка.
Татарка поспішила до панського дому.
А там пані, сердита й заклопотана, гукала:
— Патимé! Де поділась, басурманська твоя душа?
Проходячи мимо кімнати, де лишались на самоті пан Купа з Оврамом Роздобудьком, дівчина вчула, що потаємна й збуджена розмова ще триває.
— Грошики! — тихо казав пан Роздобудько.
— Які це грошики? — передчуваючи неприємності, ще тихше питав пан Купа.
— Ті грошики, котрі мені належать за шукання золотих скарбів.
— Ви ще й не починали ж.
— Не починав. А щоб мені схотілося шукати, я мушу взяти до рук мої триста дукатів.
— Потім!
— То й шукати мені забагнеться потім.
— А ви шукайте без бажання. З обов’язку!
— Е-е, добродію! Шукання скарбів, як і стосунки з жінками — без бажання, а з самого тільки обов’язку… це не цікаво. Треба, щоб вельми скортіло. Це все одно, що вірші писати — з обов’язку, а без бажання. Ні-ні! Викладай, вельможний пане, грошики.
— Скільки ж?
— Та триста ж.
— Всі зразу?
— Всі. А потім… третина того, що ми знайдемо, буде, як і умовились, моя.
— Ви ж казали: чверть!
— Не пам’ятаю.
— А ви згадайте.
— Ви хочете, щоб я згадав щось таке, від чого вам у носі засвербить, як од червоного перцю!
— Що ви маєте на увазі?
— Дещо маю. Я вас бачив колись у городі Львові… в той самий день, коли ви нишком, пане…
— Що?!
— Коли ви стали потаємним латинцем. А?.. Давайте грошики. Триста. Дукатів.
А за яку хвилину пан Роздобудько, лічачи золоті кружальця, нахабно спитав:
— Значиться, третина? Чи, може, пам’ять у мене… той… Чи, може, половина?
— Третина, третина! — злякано погодився пан Купа-Стародупський.
— Пишіть-но квит.
— Про що?
— Пишіть: «Я, Демид Пампушка-Стародупський, нащадковий шляхтич, мирославський обозний, підписуюсь рукою власною: віддати панові Овраму Роздобудькові третину всього добра, яке…» Чом же ви не пишете, пане полковий обозний?
— Руки тремтять.
— Від скнарості?
— Від сьогоднішніх переживань, пане Овраме. Самі ж ви бачили, чого зазнав я нині на базарі від отих триклятих лицедіїв! То як же можете ви, пане, ось так притьмом…
— Побалакаєм завтра. А зараз…
— Зараз я тільки й можу думать про одне: як віддячитись отим гиденним мартоплясам?
— Поміркуймо разом, пане Демиде, — і шукайло сів до столу, і швиденько щось писав на аркуші китайського паперу. — Можна ж навигадувати стільки всяких капостей проти кумедіянтів… — провадив далі шукач скарбів, щось пишучи на аркуші паперу. — Особливо, коли до цього діла взятися таким живим умам, як ми з тобою, пане полковий обозний, — продовжував Оврам, переходячи на «ти». — Можна їх укинути сьогодні ж до цюпи… а там… там можна буде…