Острів злочинців
- Автор: Ненацкий Збигнев
- Серия: Пригоди самоходика #1
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Катерина Гловацька
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Острів злочинців». Краткое содержание книги:
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
– Ні, прошу пана, то все ж таки намет, – зауважив я. Молодик знизав плечима.
Гарцери – польські піонери.
– Це намет? – спитав він, показуючи пальцем на косу. – Придивіться краще, що там стоїть. Незграбне, кособоке, ні лев, ні собака. Наче теля його пожувало. Ось побачите справжні намети, як ми їх познімаємо з машини й поставимо на березі. А ви забирайтеся звідси.
Справді, мій намет був непоказний – вчора ввечері я надто втомився, щоб напнути його як слід. Стояки похилилися, троси були не натягнені.
– Я не хочу сваритися з вами за місце над річкою, – відповів я. – Але я перший зайняв його, то воно й належить мені. Маю таке ж саме право на нього, як і ви.
Молодик знизав плечима.
– Ми були тут раніше, задовго до вас. Минулого тижня оглянули докладно всю місцевість і вирішили, що саме тут нам найкраще стати табором. Тепер приїхали, аж ось – непроханий гість.
– Звідки я міг знати… – почав я. Та він не дав мені закінчити:
– А тепер ви вже знаєте. Тож прошу забрати свій мотлох. Гарцери, – показав він на хлопців, що прислухалися до нашої розмови, – можуть засвідчити, що минулого тижня ми вибрали для табору саме це місце.
– Еге ж, – підтакнув хлопець, що очолював гарцер-ську групу.
Напевно, то був вожатий. Через плече в нього висів лук.
«Що це за дивне товариство?» – зацікавлено подумав я. І сказав:
– Ми всі можемо тут розміститися. Я людина спокійна, нікому не заважатиму.
– Е ні! Що ні, то ні, – заперечливо похитав головою молодик. – Тут буде справжній табір антропологічної експедиції. З трьох боків півострів омиває вода, четвертий бік ми загородимо. Тож житимемо спокійно й безпечно. Нікого чужого ми до табору не пустимо. Мені прикро, але ви мусите звідси піти. Це буде зразковий табір. Ми покажемо вам, друзі, – звернувся він до гарцерів, – як будувати справжній табір. Бо ваш гарцерський табір у лісі ні на що не схожий. Халтурники ви, а не гарцери.
Ті скромно всміхнулися, втупившись у землю, але не перечили.
Молодик у джинсах знову звернувся до мене:
– Тож немає іншої ради – беріться одразу до роботи і складайте свої бебехи. За дві години приїде пароплавом наша експедиція. До того часу ми хотіли б уже стати господарями півострова.
– А куди ж мені подітися? – посмутнів я.
Молодик теж зажурився. Мабуть, він був усе-таки непоганий хлопець і не зичив мені лиха. І на біса принесло мене на той півострів!
– А хоч би й туди, на горбок під лісом, – показав він рукою на місце за кільканадцять кроків від того, де ми стояли. – Звідти гарний вид на річку.
Я тяжко зітхнув.
– Нічого не поробиш. Складу свої речі. Ага, – згадав я, – там в очереті біля півострова стоїть мій човен. Чи він не заважатиме вам?
Молодик махнув рукою і лагідно мовив:
– Хай собі стоїть там спокійно.
Я подався вниз на піщаний півострів. За мною пішло п ятеро гарцерів.
– Прошу пана, – обізвався до мене хлопець з луком, – чи дозволите нам перенести ваші речі?
– Хочете мені допомогти? – зрадів я.
– Це для нас чудова нагода зробити добре діло. Всі загони з нашого табору вийшли в похід із завданням виконати якусь корисну роботу. От нам і трапилася нагода.
Я подякував їм і, звичайно, погодився прийняти допомогу. Ми познайомилися. Хлопець із луком на плечі був вожатий загону лучників; він просив називати його «Вільгельм Телль».
– Так мене прозвали, – пояснив він, – бо на змаганнях лучників у нашій школі я взяв перший приз за стріляння по цілі з лука й арбалета.
Він познайомив мене з іншими хлопцями свого загону. Кожен з них мав якесь прізвисько. Був тут Чорниця, що зібрав у лісі найбільше чорниць, Соколине Око – син лісничого, який найкраще розпізнавав сліди в лісі, Вивірка, що спритно лазив по деревах, був і Сорока, який умів наслідувати сорочий скрекіт.
– А я Томаш Бродяга, – вигадав я й собі прізвисько. – Можете так до мене звертатись.
І ми заходилися переносити мої речі з півострова на пагорб під лісом. У протилежному напрямку, від вантажної машини, переносили свої намети молодики з антропологічної експедиції. В моєму портфелі лежав лист, адресований начальниці експедиції, вона напевно дозволила б мені жити в таборі на півострові, та я надумав не приєднуватися до науковців.
– Такого намету ми ніколи не бачили, – мовив Вільгельм Телль, коли роздивився мій намет зблизька.
– Бо це найновітніший, з верандою, призначений для відпочинку, – пояснив я. – Тільки цього року з'явилися в продажу такі намети.
Це був не той трикутний намет, який звичайно ставлять під час прогулянок. Мій намет мав п'ятикутну форму й тримався на шести стояках, з яких середній був трохи вищий за інші. Намет нагадував будівлю цирку в мініатюрі. В ньому можна було майже рівно стояти. На великому вікні висіла прозора тюлева завіска і жовта штора. Двері теж прозорі, з замком-«блискавкою», 3 них був вихід на велику, простору веранду, де міг стояти столик з кріслом або автомобіль. Намет скидався на жовто-рожевий будиночок.