Посмертні записки Браса Кубаса
- Автор: де Ассіс Машаду
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-663-368-5
- Переводчик: Галина Верба
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
Я побачив її вперше в Росіо Гранде — того дня був феєрверк після проголошення незалежності, свято було навесні. Саме на світанку пробудження державної душі. Я відчував своє єднання з народом: нас було двоє — народ і я, ми прийшли з дитинства з повним запалом молодості. Я побачив, як вона підіймалася зі стільчика, тендітна і яскрава, з витонченою фігуркою, вона не йшла, а просто пливла, у ній була якась безсоромність, чого я ніколи не бачив у жінок цнотливих.
— Йди за мною, — сказала вона пажеві. Я пішов за нею, так само, як і її паж, ніби вона наказала йти за нею не пажу, а мені. Я пішов, закохавшись у неї, тремтливий, сповнений перших променів світанку. На півдорозі її покликали: «Прекрасна Марсело!» — і я згадав, що чув таке ім’я від свого дядька Жоау, і відчув себе — маю таки визнати — відчув себе геть дурним.
Три дні потому мій дядько запитав мене по секрету, чи не хотів би я піти повечеряти разом з дівчатами в Кажуейрусі. Ми пішли, це було вдома у Марсели. Шав’єр, хоча і хворий на сухоти, все ж кермував столом, з якого я майже нічого не з’їв, бо не зводив свого погляду з господині дому. Якою ж привабливою була іспанка! Там було ще кілька жінок — всі як на підбір були гарними, сповненими граційності, проте іспанка... Заповзяття, кілька келихів вина, напористий характер, легковажність — все це разом спонукало мене зробити щось незвичайне. Коли вже виходили, у дверях я сказав своєму дядькові, щоб він мене почекав хвилинку, а сам побіг сходами угору.
— Ви щось забули? — запитала Марсела, стоячи на майданчику біля сходів.
— Носовичка.
Вона відступила, щоб дати мені пройти до зали, я ж схопив її у свої обійми, притягнув до себе і поцілував. Я не знаю, чи сказала вона щось у відповідь, чи закричала, чи когось покликала, я нічого не знаю. Я тільки пам’ятаю, що збіг сходами униз так швидко, як вихор, в голові шуміло, як від вина.
Розділ XV. Марсела
Минуло тридцять днів, доки я знову з’явився у Гранде Росіо, прокладаючи шлях до серця Марсели. Я не підганяв жеребця свого сліпого бажання, радше їхав на віслюку терпіння, хитро і наполегливо. Насправді є два способи завоювати прихильність жінки: бурхливий — так, як бик, що захопив Європу, та улесливий — так, як лебідь Леду чи золотий дощ Данаю, — всі три є винаходами батька Зевса, котрий нині вийшов з моди й тепер його замінили кінь та віслюк. Я не стану розповідати про хитрощі, до яких я вдавався, ні про підкуп, ні про альтернативу довірі чи страху, ні про марні очікування, ні про будь-які інші каверзи, до яких я вдавався на попередньому етапі. Я можу стверджувати, що віслюк, вартий жеребця, — це віслюк Санчо Панси, справді філософа, котрий і привів мене в її домівку в кінці вказаного періоду, я зліз з віслюка, штовхнув його в бік і наказав іти на пасовисько.
Перші відчуття моєї молодості, якими ж ви були солодкими! Такими мали бути під час створення світу враження від перших сонячних променів. Уяви собі оце відчуття від першого сонечка, що торкається поверхні обличчя світу, який розквітає під його впливом. То було таке саме відчуття, друже читачу, і якщо колись тобі було вісімнадцять років, ти сам можеш це все пригадати.
Наша пристрасть, чи то зв’язок, чи можна це назвати якимось іншим словом, бо я щодо назв не дуже звертаю на це уваги, мала два етапи: консульський та імператорський. На першому, котрий був доволі коротким — правили ми обоє: і Шав’єр, і я, хоча він ніколи й не повірив би, що ділить зі мною правління Римом. Утім, коли його довірливість не змогла протистояти свідченням дійсності, Шав’єр склав свої повноваження, і я взяв у свої руки всю повноту влади. Це вже був період імператорського правління Цезаря. Увесь всесвіт належав лише мені, проте — як сумно! — недешево коштувала мені ця влада. Мені доводилось шукати гроші, примножувати їх, щось вигадувати. Спочатку я з’ясував, наскільки щедрим був мій батько, він же мені давав усе, що я в нього просив, без застережень, без затримки, без гніву. Він говорив, що я молодий хлопець, і що він колись теж таким був. Проте мої потреби були настільки великими, що переходили певні межі, і він уже переставав бути таким щедрим, а потім ставав усе більш і більш скупим щодо грошей. Тоді я звернувся до матері й переконав її, щоб вона передала мені деякі речі, що вона й робила тишком-нишком. Цього було мало, і тоді я вдався до останнього засобу: я почав закладати майно, що мав мені потім передати у спадок батько, підписував боргові зобов’язання, що мусив віддати те колись лихвареві разом з чималими відсотками.
— Справді, — говорила мені Марсела, коли я приносив їй шовк чи якусь перлину, — ти справді хочеш, щоб я з тобою посварилася?.. Навіщо це?.. Такий дорогий подарунок...
А якщо то була прикраса, то вона, говорячи це все, тримала її в руці, намагалась роздивитися у кращому освітленні і, сміючись, приміряла, а потім щиро і палко мене цілувала. Тож вона ніби і протестувала, але очі у неї світилися від задоволення, а я відчував щастя від того, що вона така рада. Вона дуже тішилась нашими старовинними золотими дублонами, котрі я приносив їй стільки, скільки міг отримати. Марсела все те складала в залізну шухлядку, ключ від якої ніхто й ніколи не знав, де саме лежить. Вона його ховала, боячись прислуги. Будинок, у якому вона жила в Кажуейрусі, належав їй. Меблі в ньому були хорошої якості й міцні, з чорного дерева, різьблені; так само, як і всі інші домашні речі: дзеркала, глечики, інший посуд — у неї був дуже гарний столовий набір з Індії, котрий їй подарував один вищий чиновник з департаменту Митниці. Пішов би він до дідька той посуд, скільки нервів мені коштували оті подарунки. Бо ж господиня не раз мені нагадувала про це, а я не приховував, як дратували мене оці та й інші подарунки її колишніх коханців.
Вона слухала мене і сміялася з таким наївним виглядом — то була наївність і ще щось, чого я на той час добре не розумів; проте зараз, коли я згадую ту історію, думаю, що в тому сміхові змішалися різні речі, як у того створіння, що народилося, наприклад, від шекспірівської відьми та серафима Клопштока[38]. Не знаю, чи зрозуміли ви мене. Оскільки вона знала про мої запізнілі ревнощі, здавалося, що їй подобалось викликати їх у мене все більше. Тож одного дня, коли я не зміг їй придбати кольє, котре вона побачила у ювеліра, вона сказала мені, що то була просто примха, і що наше кохання не потребувало таких грубих виявів для його підтвердження.
— Я вам не пробачу, якщо ви будете думати про мене таке, — додала вона, погрожуючи мені пальчиком.
І зразу ж по тому, швидка як пташечка, сплеснула в долоні, потім обвила руками моє обличчя, притягнула до себе і скорчила таку милу гримасу, як мала дитина. А потім, схилившись на кушетці, й далі говорила про те ж саме, просто й відверто. Вона ніколи не погодилась би з тим, щоб її почуття купували. Часто вона робила вигляд, що купилась на щось, проте справді вона дуже небагатьох таки кохала по-справжньому. Наприклад Дуарте, лейтенант Дуарте, котрого вона справді кохала два роки тому — так от йому важко було примусити її погодитися на якісь вартісні подарунки від нього, так само як і від мене. Вона могла прийняти без відрази лише дрібнички незначної вартості, як золотий хрестик, що він його подарував їй одного разу на свято.
— Той хрестик...
Говорячи це, вона торкнулася рукою своїх грудей і дістала тоненького золотого хрестика, що звисав з шиї.
— Але ж цей хрестик, — перебив я, — хіба ти не говорила, що саме твій батько...
Марсела похитала головою і сказала з жалем у голосі:
— Хіба ти не зрозумів, що то була брехня, що я те говорила, аби тебе не бентежити? Йди-но сюди, chiquito[39], хіба можна так мені не довіряти... Я кохала іншого, та хіба то має значення, якщо все вже в минулому? Коли-небудь, коли ми з тобою розійдемося...
38
Фрідріх Ґотліб Клопшток (1724–1803), німецький письменник, найвідоміший його твір — філософсько-релігійна поема в гекзаметрах «Мессіада».
39
Малюк (ісп.).