Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Зараз, у світлі місяця, що нависав над обрієм, відкидаючи довгі химерні тіні, мені раптом сяйнуло: окремі точки і лінії цієї системи пагорбів дивним чином пов’язані із вершиною Буремної Гори. Безсумнівно, вершина була центром, з якого у довільному порядку навколо розбігалися лінії рядів і точок, ніби той проклятий маєток Мартензів випустив видимі щупальця жаху. Сама думка про них невідь-чому змушувала мене тремтіти, аж я зупинився, щоб проаналізувати причини, через які вважав, що ці пагорки мають льодовикове походження.

Що більше я міркував, то менше вірив у свою попередню теорію, тож тепер мій розум, немов отримавши просвітлення, почав вловлювати химерні і страхітливі аналогії між тим, що сталося на поверхні, і тим, що я бачив у підземеллі. Ще не осягнувши всього повністю, я вже почав гарячково бурмотіти обривки фраз: «Господи!.. Кротовини… прокляте місце усе перекопане… скільки ж… та ніч у садибі… вони спершу взяли Беннета і Тобі… обабіч нас»… Я став несамовито розкопувати найближчий від мене пагорб; копав відчайдушно, руки тремтіли, мене охопило радісне збудження; копаючи, я нарешті наштовхнувся на тунель чи то лаз, такий самий, як той, яким я повз тієї диявольської ночі, і з моїх грудей вирвався крик.

Я пригадую, як потім мчав з лопатою в руках; це був скажений біг через залиті місячним світлом, вкриті насипами луги, через хворі, густі безодні примарних лісів на схилах; волаючи і задихаючись, я підстрибом мчав до жахливої садиби Мартензів. Пам’ятаю, як копав землю у зарослому вересом підвалі; копав, щоб дістатися ядра і центру цього злоякісного світу кроториїв. А тоді пригадую, як реготав, коли нарешті наткнувся на прохід — діру в основі старого димаря, порослого густими бур’янами, що відкидали дивні тіні у світлі самотньої свічки, яку я мав із собою. Я не знав, що за істоти і досі залишалися в цьому пекельному вулику, зачаєно очікуючи, доки їх пробудить грім. Двоє з них загинули; можливо, їх більше і не було. Але все ж я був сповнений рішучості проникнути у найглибші таємниці жаху, який я остаточно почав вважати означеним, матеріальним і органічним.

Мої вагання і роздуми про те, чи варто досліджувати прохід самотужки і негайно, озброївшись кишеньковим ліхтариком, а чи спробувати долучити до цього ще групу скватерів, через деякий час урвав раптовий порив вітру знадвору; він задув свічку і залишив мене у непроникній темряві. Місяць більше не просвічував крізь отвори і тріщини над моєю головою, і з відчуттям приреченості я почув зловісні перегуки близького грому. Мене охопило сум’яття думок і почуттів, змусивши позадкувати у найдальший куток підвалу. Втім, я жодного разу не відвернув погляду від жахливого отвору у підмурках димаря, і коли бліді спалахи блискавки проникали крізь зарості довкола підвалу і осявали тріщини у стіні наді мною, я розрізняв покришену цеглу і хворобливу рослинність цього димаря. Кожна секунда сповнювала мене страхом упереміш із цікавістю. Що прикличе сюди ця нова буря — чи залишилося ще щось, що вона може прикликати? У яскравому світлі блискавиці я знайшов собі сховок у густих чагарях, крізь які міг непомітно спостерігати за входом.