Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
Мій батько помер 1904 року, не залишивши жодних настанов ні мені, ні моїй єдиній дитині, Альфреду, десятирічному хлопчику, який виріс без матері. Саме мій син змінив порядок успадкування родинних традицій, бо я міг розповісти йому хіба лише несерйозні здогади про минуле роду, тоді як він, уже бувши офіцером авіації, коли війна занесла його до Англії 1917 року, писав мені про деякі цікаві легенди, що стосувалися наших предків. Вочевидь, у Делапорів була розмаїта і чомусь моторошна історія, бо друг мого сина, капітан Едвард Норріс з Королівського Повітряного флоту, що мешкав біля нашого родинного маєтку в Анчестері, згадував про якісь сільські перекази, за дикістю і неймовірністю до яких могла дорівнятися не кожна літературна вигадка. Сам Норріс, звісно, не сприймав їх усерйоз, але вони зацікавили мого сина і послужили хорошим матеріалом для його листів додому. Саме ці легенди всерйоз привернули мою увагу до заокеанського спадку, вони змусили мене замислитися про те, щоб викупити і відновити родинний маєток, який Норріс показав Альфредові в його мальовничому запустінні, і запропонував придбати його за зовсім незначну суму, оскільки власником будинку був його дядько.
Я купив Ексгемський пріорат 1918 року, але одразу ж був змушений відмовитись, хоча б тимчасово, від планів його реставрувати, бо мій син повернувся з війни безпомічним інвалідом. Упродовж двох наступних років його життя, навіть передавши управління бізнесом своїм партнерам, я не міг думати ні про що інше, крім догляду за ним.
У 1921 році я залишився самотнім фабрикантом-пенсіонером без жодної мети, молодість якого зосталися далеко позаду, тож я вирішив присвятити решту відведеного мені часу облаштуванню своєї нової власності. Навідавши Анчестер у грудні, я познайомився з капітаном Норрісом, вгодованим приємним молодиком, який був доброї думки про мого сина і неабияк допоміг мені у пошуках планів і переказів, що могли прислужитися для майбутніх робіт. Сам Ексгемський пріорат я сприймав цілком байдуже: безформні середньовічні руїни, вкриті лишайниками і поцятковані грачиними гніздами, небезпечно навислі над урвищем, без підлоги чи взагалі будь-яких слідів інтер’єру — голі стіни окремих веж.
Поступово відтвориши вигляд споруди, якою її покинули мої предки понад три століття тому, я заходився шукати робітників для його відновлення. Я був змушений наймати людей за межами поближніх поселень, бо селяни Анчестера були охоплені майже неймовірною ненавистю і страхом перед цим місцем. Почуття було настільки сильне, що іноді воно перекидалося навіть на запрошених працівників, спричиняючи численні втечі; стосувалося ж воно, як виявилося, і пріорату, і його давніх власників.
Мій син розповідав мені, що тутешні мешканці уникали його під час візитів просто тому, що він був де ла Поер, а зараз з тих самих причин і я почувався самотнім вигнанцем, аж доки селяни не переконалися, наскільки я мало знаю про свій спадок. Навіть і тоді вони мене все одно цуралися, так що більшість сільських переказів я був змушений збирати за посередництва Норріса. Мабуть, люди не змогли мені пробачити мого рішення відновити замок, який був для них символом нечестивості; забувши про раціональне мислення, вони вважали Ексгемський пріорат кублом злих духів і перевертнів.
Аналізуючи перекази, які для мене зібрав Норріс, і зіставляючи їх із записами науковців, які вивчали ці руїни, я дійшов висновку, що Ексгемський пріорат стояв на місці доісторичного храму — друїдичної або й додруїдичної споруди, яка була чи не сучасницею Стоунхенджа. Ніхто й не сумнівався, що тут колись проводилися моторошні ритуали, ходили навіть чутки, що з часом ці ритуали перейшли у завезений римлянами культ поклоніння Кібелі[77].
На підземній кладці досі можна було чітко розібрати літери «DIV… OPS… MAGNA. MAT…», знаки Великої Матері, похмуре поклоніння якій колись марно забороняли римським громадянам. Як свідчать викопні рештки, Анчестер свого часу був табором третього авґустіанського легіону, і вважалося, що у них процвітав храм Кібели, він завжди був повний вірян, які провадили там невідомі ритуали під орудою фригійського священика. Легенди стверджують, що кінець старої релігії не поклав край оргіям у храмі, а жерці жили з новою вірою без жодних реальних змін. Так само кажуть, що кінець римського панування не поклав край ритуалам цього культу і деякі сакси навіть долучилися до того, що зосталося від храму, і надали йому нових рис, зробивши його центром культу, перед яким тремтіла половина гептархії[78]. Близько 1000 року н. е. це місце згадується у хроніці як важливий кам’яний пріорат, який слугував обителлю дивному і могутньому чернечому ордену. Він був оточений розлогими садами і не мав захисних мурів, бо люди й самі його боялися. Його не зруйнували вікінги, але після норманського завоювання він, мабуть, серйозно занепав, бо в нього не було жодного попереднього власника, коли 1261 року Генріх Третій передав це місце у подарунок моєму предкові, Ґілберту де ла Поеру, першому баронові Ексгемському.
77
Кібела — давньогрецька богиня фригійського походження, її іпостась Великої Матері богів ототожнюється з Реєю. Насправді, за свідченнями істориків, культ Кібели і Аттіса хоч і був пов’язаний з кривавими жертвопринесеннями биків та самокатуваннями жерців, не особливо вирізнявся з-поміж інших жорстокістю, яку йому приписує Лавкрафт.
78
Гептархія — букв. «семивладдя»; йдеться про період, коли сучасна Англія була поділена на 7 незалежних англосаксонських королівств. Згідно з легендами ці королівства об’єднав король Артур.