Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Історія таки привела мене до цієї могили. Після того як все інше виявилось сатанинською насмішкою долі, у мене, власне, не залишилося нічого, окрім історії. Тепер я вірив, що зачаєний жах був не матеріальною сутністю, а примарою з вовчими іклами, яка сідлала опівнічні блискавиці. І завдяки численним місцевих легендам, які ми з Артуром Монро вивчали під час наших досліджень, я вірив, що то був привид Яна Мартенза, який помер 1762 року. Саме тому я вперто і бездумно розкопував його могилу.

Маєток Мартензів було збудовано у 1670 році Ґеррітом Мартензом, заможним торговцем із Нью-Амстердама[70], якому не подобались нові порядки під британським протекторатом, тож він і звів цей гідний захвату будинок на далекій лісистій вершині, яка вразила його своєю незайманою самотністю і незвичною мальовничістю. Єдиним значним недоліком такого вибору була величезна кількість нищівних літніх гроз. Обираючи пагорб і зводячи маєток, мінгер[71] Мартенз списував ці природні катаклізми на невдалий рік, але з часом виявив, що ця місцина ніби притягує громовиці. Згодом, з’ясувавши, що від постійних гроз у нього болить голова, він обладнав підвал, у якому міг перечікувати їхні найшаленіші напади.

Про спадкоємців Ґерріта Мартенза відомо менше, аніж про нього самого, оскільки всі вони виховувались у ненависті до англійської цивілізації і були навчені цуратися тих колоністів, які її приймали. Вони жили вкрай усамітнено, а люди стверджували, що через таку ізоляцію з ними важко було розмовляти чи бодай порозумітися. Що стосується зовнішності, то всі вони були дивним чином позначені спадковою гетерохромією; одне око зазвичай було синє, а інше — каре. Їхні соціальні зв’язки усе слабшали, аж доки вони не почали одружуватися зі слугами, що мешкали в садибі. Багато членів цієї родини виродились, переселилися на протилежний бік долини і змішалися з напівкровками, перетворившись із часом на жалюгідних скватерів. Інші ж у похмурому відособленні скніли у прадідівській садибі, стаючи все більше замкнутими і мовчазними, водночас усе більше поринаючи в якусь психічну залежність від періодичних бур.

Більшість цієї інформації стала відомою загалу завдяки молодому Яну Мартензу, який через свою непосидючість вступив до колоніальної армії, коли Буремної Гори досягли новини про конгрес в Олбані[72]. Ян був першим з нащадків Ґерріта, який побачив широкий світ, а коли у 1760 році він повернувся після шести років війни, то став чужим для свого батька, дядьків і братів, попри типовий для Мартензів колір очей. Він більше не поділяв дивацтв і забобонів Мартензів, а гірські грози вже не впливали на нього так, як раніше. Навпаки, його почало гнітити родинне середовище, і він часто писав своєму другові в Олбані, що планує покинути батьківський дім.