Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Верески, шамотіння, стрімкі тіні несамовитого червоного божевілля, що наздоганяють одна одну крізь безкінечні амфілади багряного, розітнутого блискавицями неба… безформні фантазми і калейдоскопічні зміни смертоносної сцени, що врізалася в пам’ять; ліси величезних, перегодованих дубів зі зміїстим корінням, яке звивається і висмоктує незнані соки землі, яка кишить мільйонами людожерних дияволів; горбики-поліпи, що щупальцями простягаються з підземних осердь протиприродного збочення… божевільна блискавиця над понурими, повитими плющем стінами і демонічними аркадами, обплетеними грибоподібною рослинністю… Я вдячний небесам за чуття, що довело мене, напівпритомного, до людних місць, до мирного селища, яке спало під ясними зоряними небесами, на яких уже розступалися хмари.

Через тиждень я достатньо одужав, щоб викликати з Олбані бригаду, яка мала динамітом підірвати садибу Мартензів і всю вершину Буремної Гори, замурувати усі знайдені горбки-лази і знищити деякі надміру великі дерева, сам факт існування яких здавався образою здорового глузду. Нарешті, після того, як усе це було зроблено, я зміг хоч трохи поспати, але мені не знати справжнього спочинку доти, доки жива пам’ять про таємницю зачаєного жаху. Це знання буде мене переслідувати, бо хто зможе впевнено сказати, що цих почвар повністю знищено, що більше ніде на світі немає їм подібних? Хто, знаючи те, що знаю я, зможе думати про незнані закутки землі без мертвотного жаху перед можливими напастями? Я не можу без тремтіння дивитися на колодязь чи вхід у метро… Чому лікарі не можуть дати мені щось, від чого б я заснув, чи щось, що б справді заспокоїло мій розум перед грозою?

Те, що я побачив у відсвіті пострілу, було настільки простим, що я ще добру хвилину зберігав спокій, перш ніж усе збагнув і знепритомнів. Те створіння було гидомирне; мерзенна білувата горилоподібна істота з гострими жовтими іклами і скуйовдженою шерстю — доконаний результат дегенерації ссавця; жахливий виплодок кровоблуду і постійного канібалізму, що відбувався над землею і під нею; втілення жорстокого хаосу і вищиреного жаху, що таївся за межами життя. Вмираючи, воно подивилось на мене, і його очі мали ту саму дивну особливість, якою були позначені ті, інші очі, що вирячилися на мене під землею і викликали ті самі неясні спогади. Одне око було блакитне, а інше — каре. То були гетерохромні очі Мартензів з давніх легенд, і у незмірному катаклізмі безмовного жаху я зрозумів, що сталося зі зниклим родом — з жахливим, охопленим страхом перед грозою родом Мартензів.