Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
Навесні 1763 року Джонатан Ґіффорд, друг Яна Мартенза із Олбані, почав хвилюватися через мовчання свого адресата, особливо з огляду на ситуацію і постійні сварки у садибі Мартензів. Вирішивши особисто навідати Яна, він верхи вирушив у гори. За свідченнями його щоденника, 20 вересня він дістався Буремної Гори, виявивши, що садиба перебуває у цілковитому запустінні. Похмурі різноокі Мертензи, брудний тваринний вигляд яких вразив Джонатана, ламаною гортанною говіркою сказали, що Ян помер. Вони запевняли, що минулої осені його вразила блискавиця і що він похований у долині позаду занедбаного підтопленого садка. Вони показали гостю його могилу — голу, без жодного напису. Щось у поведінці Мартензів викликало у Ґіффорда почуття відрази і водночас підозри, тож через тиждень він повернувся з лопатою і кайлом, щоб обстежити поховання. Він знайшов там саме те, що й очікував — безжально розтрощений жорстокими ударами череп, отож, повернувшись у Олбані, він відкрито звинуватив Мартензів у вбивстві свого родича.
Реальних доказів бракувало, але історія швидко поширилася довколишніми селами; відтоді Мартензи для решти світу стали вигнанцями. Ніхто не хотів мати з ними справи, а їхнього віддаленого маєтку уникали, вважаючи його проклятим місцем. Однак Мартензи якось спромоглися цілком незалежно виживати на власній продукції — вогні, що час від часу зблискували на далеких пагорбах, виказували їхню присутність. Ці вогні бачили аж до 1810 року, але з часом вони з’являлися все рідше і рідше.
Тим часом маєток і гора, на якій він стояв, поволі обростали цілим клубком неймовірних чуток і легенд. Того місця уникали ще ретельніше, а щороку до старих переказів додавалося все більше і більше нових. Ніхто не навідував садибу аж до 1816 року, коли скватери таки зауважили, що уже давно не видно вогнів. Група, що тоді вирушила на розвідку, виявила будинок спорожнілим і частково зруйнованим.
Там не знайшли нічиїх останків, тож причиною зникнення Мартензів вважали радше від’їзд, аніж смерть. Скидалося, що увесь клан виїхав ще кілька років тому, а численні надбудови свідчили, наскільки він став великим напередодні переселення. Їхній культурний рівень надзвичайно понизився, про що свідчили трухляві меблі і розкидане довкола столове срібло, яким, очевидно, перестали користуватися задовго до того, як покинути обійстя. Але, незважаючи на зникнення жахливих Мартензів, страх перед будинком з привидами зберігся і навіть посилився, коли серед тих гірських покручів поповзли нові дивовижні чутки. Так і стояв цей будинок — покинутий, грізний, пов’язаний кров’ю із мстивим духом Яна Мартенза. Так само він стояв і тієї ночі, коли я розкопував могилу Яна Мартенза.
Я вже називав свої розкопки по-дурному нерозважливими, і так воно й було, з огляду на об’єкт і метод цих пошуків. Я швидко відкопав домовину — тепер там були тільки прах і селітра, але в одержимому бажанні добутися привида, я продовжував незграбно і безглуздо копати далі, вглиб того місця, де він спочивав. Один Бог знає, що я сподівався там знайти, — я лише відчував, що закопуюся в могилу людини, привид якої блукає тут ночами.
Важко сказати, яких неймовірних глибин я сягнув, коли раптом моя лопата, а за нею і ноги провалились у землю. З огляду на обставини, це було неймовірно; існування тут підземних приміщень надавало моїм божевільним теоріям жахливого підтвердження. Через моє падіння я пошкодив ліхтар, але одразу ж дістав кишеньковий ліхтарик і в його світлі оглянув невеликий горизонтальний тунель, який невідомо куди вів у обох напрямках. Він був достатньо широким, щоб ним міг проповзти дорослий чоловік; і хоча жодна людина при здоровому глузді не стала б цього робити, я геть забув про небезпеку, розсудливість і бруд, охоплений єдиним гарячковим прагненням віднайти зачаєний жах. Наосліп, швидко звиваючись і лише зрідка світячи перед собою ліхтариком, я сміливо поліз вузьким проходом у напрямку будинку.
Важко описати стан людини, загубленої на невідомій глибині під землею; як вона пробирається, звивається, важко дихає, несамовито просуваючись уперед крізь лабіринти споконвічної пітьми, не маючи жодного уявлення про час, небезпеку, напрямок чи навіть чітку мету. Це було просто жахливо, але саме це я зробив. Я повз так довго, що життя в мені зіщулилося до нечіткого спогаду, а сам я немов перетворився на одного із кротів чи личинку у чорних глибинах. І лише випадково після безкінечного плазування тунелями я згадав про електричний ліхтарик, і він перелякано освітив увесь прохід у пласті глини, що різко повертав десь попереду.