Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
З наближенням полудня ставало темніше; ми чули перегуки грому, що розлягалися над Буремною Горою. Природно, що нас стривожив цей звук у такому місці, хоча й не так сильно, якби це трапилося поночі. Почувши грім, ми дуже сподівалися, що буря триватиме і після того, як западе темрява; з цією надією ми облишили марні пошуки на схилі пагорба і вирушили до найближчого заселеного хутора, щоб зібрати групу скватерів, які б допомогли нам у розслідуванні. Хай би якими боязкими вони були, а все ж кілька молодих хлопців достатньо надихнулися нашим захистом і провідництвом, щоб пообіцяти свою допомогу.
Однак через небувалу зливу, що накрила нас суцільною стіною дощу, нам довелося змінити свої плани і шукати прихисток. Ми раз у раз зашпортувалися через густу, майже нічну темряву, але завдяки частим спалахам блискавиць і нашим побіжним знанням топографії селища, невдовзі добулися найменш поруйнованої з-поміж усіх хижки, збитої з різних колод і дощок; вцілілі двері і єдине крихітне віконечко виходили на Кленовий Пагорб. Зачинивши за собою двері, щоб убезпечитися від шаленства вітру і дощу, ми поставили на місце розстріскану віконницю, яку було неважко знайти, бо ж ми уже відвідували схожі халупки. Було нестерпно сидіти тут, на хистких коробках у непроглядній темряві, тож ми курили люльки і час від часу присвічували довкола нашими кишеньковими ліхтариками. Крізь щілини у стінах миготіли блискавки; вечір був настільки непроникно темним, що кожен спалах здавався надзвичайно яскравим.
Несамовитість бурі моторошно нагадувала мені примарну ніч на Буремній Горі. Мій розум ще раз повернувся до того дивного питання, яке знову і знову навідувало мене ще з часів минулих жахіть; я знову розмірковував про те, чому, наблизившись до трьох вартових чи то з боку вікна, а чи зсередини, демон почав із тих, хто був обабіч, і залишив того, хто був посередині, наостанок, перш ніж його злякала величезна вогняна куля. Чому, хай би звідки він прийшов, він не забрав своїх жертв у природному порядку, тобто другим мене? Якими далекосяжними щупальцями він полює на свою жертву? Чи він знав, що я був головним, і приготував мені ще гіршу долю, аніж обом моїм супутникам?
Поки я отак роздумував, немов намагаючись надати драматичності моїм спогадам, поруч ударила жахлива блискавка, а потім почувся шум зсуву землі. Водночас протяжний вітер переріс у диявольське крещендо завивань. Ми були впевнені, що блискавиця знову влучила в одне з дерев на Кленовому Пагорбі, тож, щоб перевірити це, Монро підвівся зі свого місця і підійшов до маленького віконечка. Щойно він відхилив віконницю, досередини з несамовитим ревом увірвались вітер і дощ, тож я не міг почути, що він сказав; я сидів і чекав, а Монро висунувся з вікна, оцінюючи масштаби завданого природою руйнування.
Поступово вітер ущух, неприродна темрява почала розсіюватися — судячи з усього, буря минала. Я було сподівався, що вона триватиме всю ніч і допоможе нашим пошукам, але яскравий сонячний промінь, що сяйнув крізь дірку від сучка у дошці за моєю спиною, поклав край усім моїм сподіванням. Сказавши Монро, що нам варто впустити у хижку трохи світла, хай навіть разом із дощем, я відчинив навстіж старезні двері. Ззовні було суцільне місиво — багнюка і калюжі, а ще свіжі купи землі після недавнього зсуву; втім, я не помітив нічого такого, що б могло аж настільки прикувати увагу мого друга, який продовжував мовчки визирати з вікна. Підійшовши до нього, я торкнувся його плеча, однак він не поворухнувся. Тоді я жартома струснув його, повертаючи до себе обличчям, і відчув задушливі лабети всепроникного жаху, коріння якого сягало далекої минувшини і неосяжних безодень ночі, які клубочились поза часом.
Бо Артур Монро був мертвий. А те, що зосталося на його погризеній, понівеченій голові, більше не можна було назвати обличчям.
Тієї несамовитої буремної ночі, 8 листопада 1921 року, озброєний ліхтарем, що відкидав зловісні тіні, я самотньо й нерозважливо розкопував могилу Яна Мартенза. Я почав копати ще засвітла, бо збиралося на бурю, а зараз навіть сам радів через те, що довкола стемніло і громовиця знавісніло терзала небеса наді мною.