Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
Першим полюсом цього невидимого світу були табори для політв’язнів, де людей виснажували примусовою працею та піддавали постійним моральним знущанням. За найменшу спробу протесту проти порушення своїх прав в’язня запроторювали до карцеру — кам’яного мішка, де раціон харчування дорівнював повільній смерті від голоду.
Оскільки будь-яка вільнодумна людина була потенційною загрозою тій ілюзії одностайності, що становила основну гарантію стабільності держави, мета цих таборів полягала не просто в покаранні дисидентів, а й у примушенні їх до відмови від політичної діяльності. В’язні зазвичай опирались, але тиск був безжальний і невпинний.
Якось дощового осіннього ранку Галина Корягіна вийшла з уральського села Половинки. З двома сумками продуктів у руках і наплічником за спиною вона стала підніматися розгрузлою дорогою на пагорб. Вона йшла повільно, часто зупиняючись і ставлячи свої сумки в багнюку. Нарешті вона досягла вершини пагорба і побачила вдалині серед лісу вежі кинутої копальні.
Біля цієї копальні розташований трудовий табір, в якому був ув’язнений чоловік Галини Анатолій. З моменту його арешту минуло дев’ять місяців, і це мало бути їхнє перше побачення за весь цей час.
Корягіна зупинилася перепочити й раптом почула позаду якийсь стукіт. Вона повернулась і побачила, що її наздоганяє дідуган на візку, запряженому конем. У візку стояли бідони, які він віз до табору — мабуть, для відходів. Під’їхавши ближче, візок зупинився, і Галина спитала старого, чи не підвезе він її до табору. Той погодився й навіть допоміг їй завантажити сумки.
«Звідки в російських жінок стільки сил? — сказав дідуган. — Кажуть, що жінки — слабка стать. А бач, скільки сумок доперла на гору. Та ще й на підборах. У гості їдеш?»
«Так», — відповіла Корягіна.
«Чоловік?»
«Так».
«Політичний?»
«Не зовсім. Я не знаю, як пояснити».
«Мабуть, шукав правду і знайшов щось не там, де треба. Вони цього не люблять. Тут у таборі повно розумних, і завжди було. Тут їх називають демократами. Вони на все готові заради правди. Тільки кому ти її доведеш, цю правду? А скільки йому дали?»
«Сім. І п’ять років заслання».
«Отакої! Це ж стільки води спливе. Роки не повернеш. Та ще й здоров’я. Звідси ніхто ще не вийшов здоровим. Та й тобі стільки лиха... Діти є?»
«Троє синів».
«Троє? А ким він працював?»
«Психіатром».
Старий спантеличено подивився на Корягіну.
«Чого ж йому не вистачало, що він правду став шукати?»
«Він шукав правду і говорив правду, діду. Він казав, що психічно здорових людей запроторюють до спеціальних психлікарень, що з них глузують і поводяться як із хворими».
«Навіщо їх туди запроторюють?»
«Щоб їх не судити — як Ви кажете, за політику і за правду. Вони вважають, що психічно нормальні люди не можуть виступати проти влади, що так можуть робити лише психічно хворі. Мовляв, незадоволених політикою людей у нас немає, є просто хворі».
Старий, схоже, був ошелешений.
«Та чого ж він добився? Йому присудили дванадцять років, а кажуть, що заслання ще гірше, ніж табори».
«Що я можу сказати? Лише одне: будь-який вчинок, зроблений людиною заради блага іншої людини, не є марний, тим більше, коли його роблять самовіддано, за наказом серця».
Старий замовк, а потім, коли вони спускалися з пагорба через густий ліс, заговорив про своє життя. У селі, сказав він, ніхто нічим не переймається. Куди не подивишся — скрізь байдужість і пиятика. Сусіди безперервно п’ють і б’ються.
Зрештою Корягіна потрапила до управління трудової колонії «Перм-37», де її прийняв співробітник КДБ.
«Я вважаю важливим, — сказав він, — що ми намагаємося переконати Анатолія Івановича стати на шлях виправлення. Якщо він це зробить, гадаю, ми зможемо переглянути вирок і, можливо, відправимо його працювати на “хімію”. Подумайте про тривалу розлуку з Вашим чоловіком і про те, як це вплине на ваших дітей і на матір Анатолія».
«Як я, на Вашу думку, маю переконати його?»
«Ви жінка».
«Я приїхала сюди не для того, щоб умовляти свого чоловіка покаятися в якихось неіснуючих гріхах. І не маю наміру шантажувати його своєю жіночою слабкістю. Анатолію немає в чому каятися».
Переконавшись у своїй нездатності схилити Галину на свій бік, офіцер КДБ відпустив її, і невдовзі вона зустрілася з Корягіним.