Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
Анатолій був вражений, побачивши дружину, і ледь міг говорити, а Галина не змогла стримати сліз. Нарешті, коли вони трохи заспокоїлись, Анатолій розповів про умови в таборі. Начальство, сказав він, робить усе можливе, щоби спровокувати в’язнів на вчинки, які формально виправдовували би покарання. Хліб роблять із черствих залишків, які перемелюють і випікають повторно. В’язні його майже не їдять, знаючи, що він не має жодної поживної цінності. Впродовж усього літа практично не дають жодних овочів і фруктів, навіть цибулі або часнику. Ті, хто перебуває в таборі більше року, страждають від захворювань шлунку та нирок, а також від жахливої нестачі вітамінів. До самого Анатолія у начальства особливе ставлення. Його примусили носити смугасту робу та займатися прибиранням у забороненій зоні між мурами табору, де за будь-який зайвий рух у нього стрілятимуть без попередження.
«Я не прагнув досягти якоїсь великої мети, — говорив він. — Я просто відчував свою відповідальність як лікар, який має запобігати зайвим стражданням. Мені була нестерпною думка, що професію, до якої я належу, використовують не в гуманних цілях, а як засіб покарання людей. Тепер вони роблять усе, що може зламати мою волю. Якщо їм почне це хоча б трохи вдаватися, це буде кінець. Я тоді не зможу поважати самого себе».
Невдовзі після побачення з дружиною становище Анатолія різко погіршилося. Наприкінці жовтня Олег Михайлов, викрадач літака, почав нападати на інших в’язнів і часто жорстоко бив їх. На протести людей начальство не реагувало, і невдовзі стало зрозуміло, що Михайлов є просто знаряддям у руках адміністрації.
Корягін вирішив організувати страйк на табірному підприємстві з вимогою усунення Михайлова. Страйк тривав два тижні. Корягіна та ще десятьох в’язнів посадили до карцерів. Карцер у таборі «Перм-37» фактично був бетонною холодильною камерою площею в 3,2 квадратного метра.
Впродовж п’ятнадцяти днів Корягін потерпав від голоду й безсоння, вештаючись карцером у якомусь заціпенінні. Подекуди він провалювався в сон, але майже одразу прокидався від холоду. Під кінець терміну перебування в карцері його викликали до управління колонії на розмову з двома співробітниками КДБ. «Анатолію Івановичу, — сказав один із них, — у Вас була хороша робота, сім’я, діти. Що Вас спонукало зайнятися антирадянською діяльністю? Ви зробили помилку. Якщо Ви це визнаєте, все може владнатись».
«Я не розмовляю з агентами КДБ, — сказав Корягін, — і раджу вам відмовитися від подальших спроб».
Після цього Корягіна на шість місяців посадили до табірної в’язниці. Умови там були кращі, ніж у карцері. Він сидів у камері, а не в бетонній коробці, а замість нар тут було ліжко. Харчів теж було трохи більше. Проте, за винятком виходу на зарядку, Корягін не міг залишати камери.
У квітні 1982 року термін його перебування у в’язниці завершився, але до табору його не відпустили. Навпаки — дали ще два додаткових терміни в карцері за відмову спілкуватися з КДБ. Із карцеру Корягін вийшов лише в травні.
Повернувшись до колонії, він виявив, що робочі норми на заводі підвищено, а в’язнів кидають до карцеру за першої-ліпшої нагоди. Коли ув’язнені відповіли на це голодуваннями, Корягін приєднався до них, і це спонукало адміністрацію посилити тиск на нього. Тринадцятого липня 1982 року він постав перед судом за непокору й отримав вирок — три роки в Чистопільській в’язниці.
За тиждень Корягіна залізницею привезли до Чистополя, де начальник в’язниці майже одразу його попередив: «Якщо поводитимешся тут так само, як на зоні, то життя у тебе солодким не буде». Проте, незважаючи на попередження, Анатолій відмовився підкорятися тюремним правилам. Його призначили плести сітки, але він робив це лише для того, щоб згайнувати час. Він відмовлявся виконувати норму. За це його посадили до карцеру, а коли Анатолія сильно побили охоронці, він оголосив безстрокове голодування.
Цьому голодуванню судилося стати суворим випробуванням, яке тривало шість із половиною місяців. Два тижні Корягін залишався в карцері без їжі. Час спливав повільно. Він думав про свій дім і дітей, про людське життя та його фізичні межі. Щоранку ті тюремники, що його побили, заходили до карцеру й питали: «Як справи? Як почуваєшся? Коли їстимеш? Навіщо ти це робиш?» Врешті-решт Корягіна перевели до камери, де піддали примусовому годуванню: між щелепами вставили розпірку й через трахею трубкою заливали до шлунка їжу. Цю процедуру проводили лише раз на чотири-п’ять днів, тож у Корягіна було постійне відчуття початку нового голодування. Поступово він втрачав сили, аж поки не настала мить, коли він уже не міг підвестися з ліжка.