Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
Втім, вийшло так, що перспектива суду врятувала йому життя. Як правило, перед судом в’язні проходили медичний огляд, і лікар, який оглядав Корягіна, порадив примусово годувати його двічі на день, щоби на суді він мав більш-менш прийнятний вигляд. Суд виніс вирок — ще два додаткових роки в колонії, а після цього тюремники знову стали годувати Корягіна раз на 4–5 днів. Однак того додаткового харчування, яке він отримував перед судом, вистачило, щоби його життю більше нічого не загрожувало.
У червні 1985 року, відбувши свій термін у в’язниці, Корягін прибув до трудового табору «Перм-35». Він припинив своє голодування і був поміщений до табірної лікарні, де познайомився з Василем Овсієнком, українським націоналістом. Той розповів Корягіну, що чув про його тривалі голодування, й повідомив про смерть Василя Стуса, Олекси Тихого та Валерія Марченка. Всі вони померли після тривалого перебування в карцері. «Я не раджу Вам і далі оголошувати голодування, — сказав Овсієнко. — Бережіть своє життя. Хтось має давати свідчення».
У другій половині 1986 року тиск на політв’язнів у колонії «Перм-35» різко посилився. Начальство стало кидати їх до карцеру за найменше порушення правил. Водночас ув’язнені продовжували помирати через відсутність належного медичного догляду. У червні 1986 року політичний в’язень із Києва Михайло Фурасов помер від гострої уремії, не отримавши своєчасної допомоги лікарів, що спонукало багатьох його товаришів по колонії оголосити голодування.
Адміністрація робила все, щоби домогтися від в’язнів «зізнання» і переконати їх співпрацювати з КДБ, аж раптом утиски послабшали, й у таборах стали поширюватися чутки, нібито незабаром усіх звільнятимуть.
Тюремники почали вмовляти ув’язнених писати заяви з проханням про помилування. «Навіщо Вам тут залишатися? — казали вони. — Лише підпишіть заяву і можете йти геть». Те саме повторювали «стукачі»: «Зараз перебудова. Можна й підписати. Чому б ні?» Нарешті 17 січня 1987 року Корягіна і ще двох в’язнів повезли до міста Пермі, де прокурор сказав Анатолію, що влада вирішила його звільнити. Все, що від нього вимагали, — це підписати заяву про те, що він не повернеться до колишньої діяльності.
«Навпаки, — сказав Корягін, — я обіцяю, що в разі звільнення я наступного ж дня відновлю свою колишню діяльність».
З Пермі Корягіна перевезли до Києва, до слідчого ізолятора КДБ. Тут йому зробили ту саму пропозицію, і він знову відмовився. «Я вважаю цю пропозицію огидною і не збираюся писати жодного слова», — сказав Корягін.
Дванадцятого лютого він розпочав нове голодування, а 15 лютого його знову викликали до прокурора, який сказав, що його справа владнається впродовж тижня. Вісімнадцятого лютого Корягіна вивели з камери й машиною відвезли на вокзал. Один із супровідників вийшов із авто разом із ним і довів до входу, «їдьте додому, — сказав він. — Вас звільнено».
Латвійський націоналіст Яніс Барканс прибув до трудової колонії в Латвії морозним зимнім днем. Після реєстрації його відвели до одного з дерев’яних бараків, мешканці якого викликали в нього жах своїм виглядом: вони були схожі на в’язнів нацистського концтабору.
Барканс був заарештований КДБ у Виборзі за спробу перетнути радянсько-фінський кордон і засуджений до 18 місяців колонії суворого режиму. Цей латвійський табір призначався для звичайних злочинців, але Барканс залишався там під наглядом КДБ.
За кілька днів Барканса призначили на вантажні роботи. В колонії виробляли металеві таблички, й робота тривала 16 годин на добу та сім днів на тиждень. Водночас харчування було таким мізерним, що в’язні рилися в смітті в пошуках їстівного або їли личинок і траву. Пропрацювавши в таких умовах кілька місяців, Барканс написав вірша під назвою «Геть комуністів», якого прочитав кільком товаришам, і один із них доніс на нього. Барканса негайно посадили до штрафного ізолятора, де за згоди офіцера КДБ почали бити.
У перший день його били руками та ногами. Наступного дня один із тюремників бив його та обливав холодною водою, примовляючи: «Що, не подобається радянська влада?» Потім Барканса повели на якийсь склад, щоби бити там. Охоронці пояснили: «Йдемо на політінформацію».
Ці побої тривали п’ятнадцять днів, аж поки Барканса не помістили на шість місяців до внутрішньої табірної в’язниці. Там він жив на тюремному раціоні й шив мішки, але все ж таки мав можливість перепочинку. Однак за кілька днів його спитали, чи він готовий бути «вірним» радянській владі. Коли він відповів: «Ні», — його повернули до ізолятора, і це стало початком відвертого терору.